Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…

                Ах, серце, пий!

        Повітря — мов прив’ялий трунок.

        Це рання осінь шле цілунок

        Такий чудовий та сумний.

Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира.

                Крізь плач, крізь сміх.

        Вона сама — царівна мила —

        Не раз свій смуток хоронила

        В самій собі, в піснях своїх.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —

                Узори сліз

        Лише з-над хмар часом прилине

        Прощання з летом журавлине —

        Погасле, як грезет із риз…

Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:

                Журба, журба…

        Отак роки, отак без краю

        На струнах Вічності перебираю

        Я, одинокая верба.

1915