— Оце розмовляла з Уляною, — гомоніла вона, розпинаючи хустку, — так жаліється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив’язуй. Так що, може, скоро й на весілля покличуть. Вже без мене коровая не опечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так і сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так і проситься на губу. Он і на Залужжі було того року весілля, то мене ж кликали пекти.

— Тьху, дурна! — сплюнув Павло. — Ще де те весілля, а вона вже про коровай говорить.

Явдоха знову промовчала, і перший раз у житті пішов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жінкою.

На фермі Павла неприязно зустрів Кузько.

— Жди його, як пана, — бурчав він, рухаючи вилами та удаючи, що він дуже перепрацювався тут без Павла. — Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають.

Павло мовчки узяв вила і заходився добросовісно вичищати із корівника гній. У комірчині, де звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок, сидів Дорош, звіряючи таблицю надоїв. Він чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормів не вистачає, трава надворі вже потроху зеленів, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться він у маленьке віконце, за яким, стікаючи із стріхи, снував пряжу післядощовий капіж. Горобці розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрімала в загоні, опустивши голови. "Що ж робити? Де вихід?" — в сотий раз питав себе Дорош.

Сьогодні вранці він ходив до Оксена за порадою, говорив, що кормів нема, що худоба немічніє, що треба вживати заходів, що особливо в тяжкому стані бики, на яких лягла весняна польова робота. Оксен спохмурнів і довго маячив по кабінету мовчки, потім сказав:

"Щось придумаємо", — і, сівши на лінійку, поїхав на хутори розшукувати Василя Кира, що зап’яничив десь у своїх далеких родичів і не появлявся на роботу ось уже третій день. На Княжу Слободу, де за всіма відомостями гульбував Василь, кілька раз посилали гінців із записками Оксена, в яких найсуворішим словом вимагалося, щоб коваль негайно повертався в село і роздував горно. Василь записки рвав, кричав на всю хату, що він гуляє і нікого не визнає, бо таких золотих рук, як у нього, і по всій Полтавщині не знайдеш. Оксен розлютився і сам поїхав за ковалем, а Дорош чекав його повернення і через кожні півгодини посилав Кузя в контору дізнатися, чи повернувся Оксен. Кузь кожного разу говорив, що "не видно ще", йому набридло бігати в контору, він не мав на кому зігнати свій гнів і тому, коли появився Павло, накрив його як мокрим рядном.

— Принеси води, — покрикував він, і Дорошеві видно було у вікно, як Павло пройшов із порожніми відрами до колодязя, вчепився руками за журавель, погнав його вниз, потім легко вихопив із цементових кругів обкуте залізними обручами дерев’яне цебро. Вітер напинав на Павловій спині висмикану сорочку, згортав із голови картузика. Чалапаючи по калюжах, він знову пройшов до корівника, і чути було, як він гримів відрами.

— Та й що воно ото з того вийде? — знову почувся Дорошеві висклявий голос Кузя. — Ти б спочатку розпалив огонь під казаном, а тоді воду носив. Та суху солому підкладай, а не сиру пхаєш. Хіба ж від неї розгориться?

Дорош вискочив із комірчини, стримуючи гнів, що вже бухав під грудьми, сказав:

— Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому. Сьогодні нічне чергування веде Кузь.

— А по яких це календарях?

— По артільних…

Дорош вийшов із корівника, метнув поглядом до контори, біля ганку стояла лінійка. Отже, Оксен повернувся. У сінцях контори Дорошеві зустрівся Григір, що зніяковів і якось несміло перегородив дорогу.

— Що таке? — здивовано зупинився Дорош. Григір відвів убік налиті тугою очі, лице його зробилося сумним і якимось безнадійним.

— Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловік.

Дорош, нічого не розуміючи, потис плечима. В передчутті чогось недоброго ступнув у кімнату рахівника. Мимо Дороша спритно прошмигнув Бовдюг із загадковою усмішкою під рудими вусами. "Чого це вони, ніби з причастя?" Дорош глянув у куток: біля столу сиділи обліковець Улас Хомутенко, Сергій Золотаренко і Денис Кошара. Побачивши Дороша, вони змовницьки перезирнулися поміж собою, і по їх посмішках Дорош зрозумів, що сталося щось незвичайне. Він різко відкрив двері в кабінет Оксена.

Те, що він побачив, заставило його прийти в замішання: в кабінеті все було в такому безладді, ніби по ньому нещодавно пройшовся вихор. Стільці порозкидані, покривало стягнено із стола, пожмакано, кинуто на підлогу; чорнильниця розбита, фіолетові бризки з неї поквацювали білі стіни; шибка у вікні видавлена, і крізь неї влітає в кімнату вітер, ворушить на підлозі і на столі розкидані папери. На лаві, розкинувши руки, лежить Оксен; з чобіт капає на підлогу ріденька гря-зючка, лице блідо-сіре, очі закриті, груди високо підіймаються і грізно сопуть. Задушливий, кислий запах самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю з гидливістю дивиться на Оксена, потім бере із кутка великий, розцяцькований квітами полив’яний глечик із водою і виливає п’яному на голову. Оксен, не відкриваючи очей, тріпає головою і, стискуючи руку в кулак, п’яно варзюкає: