Так роздумувала Одарка, сидячи на ослінчику біля хати, а Орися між тим пхала поперед себе візочок до берегів Ташані. Стежка вела горбом, пісками, а Орисю тягло до яру, і вона повернула туди тільки того, щоб проїхати мимо садиби Вихорів. З горба їй видно все подвір’я, як на долоні: хату, хлів, пасіку, та Орисі того не потрібно, вона вперто шастає очима по всіх закутках, але того, кого воліють її очі, кого бажає розтривожене серце, немає — один Йонька сидить навколішки перед дривітнею в облізлій шапці та латаному піджаку, січе хмиз сокирою. Враз серце Орисі зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розіп’яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, і пригадує, що то вона ту сорочку вишивала крадькома від матері, від подруг, від усіх людей на світі, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, і як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до крові пучки, та не чула болю. "Ет, що тепер згадувати. Торішнього снігу не вернеш". І вона навмисне усміхнулася, щоб відігнати сумні думки, але усмішка вийшла змученою, жалюгідною, і щось стисло їй горло, заслало очі, і вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарівний світ з голубим небом весни і неосяжністю далеких просторів, серед яких волею молодості Орися повинна була летіти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу і був звичайним, непомітним, буденним, чорним і осоружним Для неї. В тихій замрії, убита своїм горем, приїхала до річки. В Ташані вода як синькою розведена, і сині хмари киплять у ній, миються гнівною хвилею, яку безупинно гонить свіжий вітер-весняк. Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни. За Ташанню діброви стоять у весняних розливах, а від чорного дуб’я і тінь у воді чорна, і сама вода чорна, і брижі там ходять від вітру дрібненькі, але вороні, роздратовані, в несупокої.

Від дубової кладки, схованої поміж густими вербами, пружинами розпускаються водяні кола. "Хтось пере. От розговорюся, і зараз же стане легше", — думає Орися і ставить візочок біля верболозового куща. Вона вже відкриває вуста, щоб сказати "здрастуйте", і враз бачить на кладці Лукерку: спідниця підгергана, хустка з’їхала на потилицю, очі здивовані, але спокійні, широко відкриті, в руках шматурина зависла, стікає із неї прозора вода на товсті, литкасті, червоні від води, босі ноги.

— Ну, як воно переться? — питає Орися і становиться й собі на другий кінець кладки.

— Так собі. Вода тільки холодна. Перуть мовчки. Хвиля піниться біля ніг, злизує з кладки сіру каламуть. Нарешті Орися не витримує:

— Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? ’— А в тебе за ним сохне серце?

— За таким шаливіром? Ха-ха! У мене тепер Сергій. Він Тимкові не пара.

— Кому що. Одному сокіл, другому — ворон. Синя хвиля знову лізе на кладку, миє Орисі чобітки, а їй здається, що вона їй серце язиком лиже.

— Що ж, любить він тебе чи так… грається?

— Не знаю. Я його не питала…

Лукерка переполоскала білизну і тепер прала всякий дріб’язок: занавіски, ліфчики, рушнички. І серед цього дріб’язку кинулася Орисі в очі одна річ, від якої вона хитнулася, як від чорної блискавки: це була звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два кетяги червоної калини і під ними дві літери "Т. О." Але не хустинка привела Орисю в сум’яття, а спогад, зв’язаний із нею.

На початку зими в хаті-читальні гуляла молодь. Сліпий Вихтір грав на гармонії. Денис на бубні. Орися танцювала із своєю подружкою Ганнусею, потім із сільськими хлопцями, потім з хутірськими і була особливо збуджена, сміялася тим раптовим сміхом, яким сміються молодесенькі дівчата, коли їх хто-небудь залоскоче попід пахвами, зазивно спідлоба стріляла на хлопців блискучими очима, щипала дівчат і взагалі бісилася, не маючи сили стримати розпишнілу, розквітлу дівочу енергію. І враз почула, як хтось міцно схопив її за руку. Вона обірвала сміх і, озирнувшись, побачила Тимка, що жагуче світив на неї своїми гарячими очима. Вона усміхнулась йому присоромленою і якоюсь трохи розгубленою усмішкою, слабо труснула рукою, щоб вирватись і раптом, сама не знаючи чому, і почервоніла так, що в неї аж сльози виступили на очах. І тут з нею сталося те, чого ніколи не бувало раніше, коли вона реготала парубкам в обличчя, насміхаючись з їхніх залицянь, — вперше вона опустила перед парубком своє обличчя і з приємною млостю в усьому тілі відчула, як з його руки тече по її жилах щось гаряче, хвилююче, що заставляє завмирати серце і стискуватися в солодкому болі.

— Ходімо танцювати, — сказав він їй, дихнувши в лице запахом тютюну, змішаного з запахом підсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи її згоди, грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече і пустилася в танець, але вже без тієї сміливості, яка в неї була раніше, коли вона танцювала з іншими хлопцями. Він тримав її в руках міцно, безцеремонне, вона й не противилася тому, але їй якось робилося жарко, і вона вся палала тілом і лицем. Музика гула, від шаленого кружляння наморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко підтримав її рукою, спалив білозубою усмішкою.