— Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? То я, натурально, допоможу.

— Я вік прожив — ні в кого допомоги не просив і вмиратиму — не попрошу, — скипів старий. — А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син — поганець?

Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам’ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.

— Сідайте, батьку, підвезу, — запросив він, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.

— Сам дійду. А ти куди їдеш?

— Глянути, як сіють.

— Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.

— Ви мудріші — підкажіть.

— А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.

Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.

— Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.

— Я нічого не думаю.

— Тим же й діла катма, що ти. нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів — довгі рублі в дурну кишеню.

— Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

— Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися… Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. "Невже і я на старість зроблюся отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм".

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали…

— Тонку нитку сучиш. Обірветься.

— А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете — піп причастя не дасть.

— Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?

— Живу…

— Але як? Як?! — закричав старий і сердито заворушив бородою. — Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий — голова чи хвіст?

Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.

— Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.

— Наказуй комусь іншому, а не мені.

— А чого це вам не можна?

— Цить, сучий сину!

Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.

— Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п’ятирічка…

— Тату, замовкніть…

— А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гват Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів. Та хіба ж то чоловік? Він заради вигідної служби з відьмою побратається. А думаєш, за людей вболіває? За себе! За свою шкуру боліє!..

— Гнат — голова сільради. Виборна одиниця. І я прошу…

— Що ти просиш? Щоб я Гната не чіпав? А що ж він за цяця, що його чіпати не можна? Подумаєш, міністри, мать вашу за пупі Та щоб я при нашій Радянській владі та не вилаяв якогось Гната, що нічого не тямить, а бігає по селу та заливав а відра вогонь у печах?

— Він допомагає встановлювати трудову дисципліну.

— Прийшов би він до мене, я б його встановив догори штаньми.

— Ви говоріть, та знайте міру.

— Знаємо. Отой портфель у Гната віднімуть і віддадуть розумнішому. А тобі кажу: сам — горобець, а десяток — зграя… Ну, спини. Мені на толоку треба. Биків там пасу.

— Хіба ви не в церкву?

— Ніколи тепер по церквах ходити… Старий узяв торбу і широкою ступою пішов у Дане-левську долину, де паслися воли. "Ні, не можу я його зрозуміти, хоч він мій батько, — думав Оксен, дивлячись старому вслід. — То молиться в кутку цілими вечорами, то нападає на нього такий сказ, що не тільки люди, а й боги в хаті не вдержаться…" Ще. як була жива мати, пам^ятає Оксен: прибігла вона, вся бліда, заплакана, тремтить, ніби її лихоманка трясе: "Іди, синку, іди, голубчику, старий зовсім з глузду з’їхав, ікони вилами побив, із хати повикидав". Прибіг Оксен, бачить: старий сидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовчені ікони валяються. Питає його Оксен, що таке, що трапилося; він мовчить, очей на нього не підводить. Аж потім уже мати розповіла, що складав старий стіжок соломи за хлівом, цілий день старався і вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершник, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі. Прибіг старий, схопив вила, наставив їх у небо, очі божевільними стали: "Я по соломинці збирав, а ти мені, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?" Ускочив у хату, брязь вилами по іконах, брязь, аж стекло свище, а тоді чобітьми з хати, з хати, аж святі бородами долівку метуть? Місяць на коліна не становився, ступ-ського.попа галушником дражнив, євангелію на горище закинув. Потім найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, ікони притяг нові, дерев’яні, євангелію з горища зняв і знову за неї всівся.