Скільки віків стоїте ви отут, серед степу, як німі свідки великих битв, кого хороните ви у своєму чорному затишку? Козака-запорожця чи бійця-будьон-нівця, якого "ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито"? Ви німієте, ви мовчите? Так скажіть же, коли настане такий час на землі, що не ростимете ви по зелених степах та роздол-лях і не блукатимуть матері, шукаючи вас, не сіятимуть тяжких сліз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви і хмуритесь на світло дня? Чи, може, знову надієтесь прийняти в свої чорні ями синів степового краю?
Мовчать могили, і безмежним морем тече до самого обрію припорошений весняною пилюкою степ, петляє в степову безвість покручений цілях…
Від Троянівки до Вовчої долини — сім кілометрів. Оксен їхав туди поглянути, як іде сівба. Коник, запряжений у лінійку,, тюпав собі потиху, відганяючись куцим хвостом від набридливих мух.
В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою. За кілька днів вітри вивіяли вологу, якої із зими було малувато, бо сніги перепадали невеликі, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, і сівба ярих теж велась всліпу. "Як не впадуть дощі — пропаде зерно", — журився Оксен, помахуючи батіжком. Пилюка, пахкаючи з-під коліс, покривала Оксенові чоботи, і весь він був сірий, як степовий мірошник. "Що ж там у них коїться?" — розмірковував він далі, дивуючись із того, що перша бригада вже закінчила сівбу, а друга плентається в хвості. "Тетеря — хлопець бойовий, — думав він про бригадира другої бригади. — Наче такий, що й дисципліни не попустить, а от не клеїться. Відстають із сівбою".
Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив, клубочок диму, вдарений вітром, Відразу ж зник. Виїхавши на горб, Оксен помітив чоловіка, що йшов обіч шляху. Високий, сутулий, у полотняній сорочці на випуск і босий, він ступав ногами швидко і дженджуристе, так, ніби граючись. На палиці — торба з харчами, з-під солом’яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попа-розстриги. "Батько, — з якимось острахом визначив Оксен. — Куди ж це він чимчикує посеред дня? Натурально — на Ступки в церкву. Сьогодні якесь релігійне свято. До вечерні хоче поспіти. От не думав, що зустрінуся", — і він нарочито припинив коня, надіючись на те, що старий зникне за бугром.
Життя обох — батька і сина — склалося так, що вони весь час ходили по різних стежках, які майже ніколи не схрещувалися. Після того як Оксен одружився проти волі старого і батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двір, і старий не заглядав до синового; едина істота, яка в якійсь мірі родичалася з сім’єю Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дід, приходила до Оксена провідати онуків, приносила їм у пазусі домашніх моторжеників і дешевих цукерок або кілька грудочок цукру, розпитувала, як іде синове господарство, прихлипуючи, жалілася на своє тяжке одиноке життя та нещадний, без милості, характер Інокентія. Потім мати померла, і Оксен зовсім втратив потяг до рідного дворища. Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дід завжди ходив обіпраний, обшитий і нагодований. По характеру була балакучою і товариською, але дід заборонив їй виходити з двору, крім хіба в лавку за сіллю або милом, і не пускав на посиденьки до сусідів.
Баби, вжалені цікавістю, цілими годинами стовбичили біля колодязів, домірковуючись, чого це Інокентій так суворо стереже свою жінку від чужого ока, і вирішили, що із-за ревнощів. Це відкриття ще більше підносило Інокентія в їхніх очах, бо хоч він і при літах, а все ж справжній мужчина.
Коли він проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кінчилася. Найсміливіші з них бігали вночі до Інокентієвого двору, тулилися попід вікнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортає та голубить свою хутірську красуню сивий дід, і вигадували про нього всяке. Одні били себе кулаками в груди та присягалися, що на власні очі бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колінах у сльозах і молився на свою жінку, як на ікону. Інші добавляли, що бачили, як він сидів із нею на порозі хати, дивився на зорі, і борода його блищала, як риза, а очі горіли, як золотий папір на іконостасі. Одним словом, брехали, що кому в голову влізло.
Оксен батькове женихання розцінював хоч і не зовсім доброзичливо, проте і без особливого осудження. Він розумів, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити їжу, прати білизну, вести нехитре домашнє господарство, і коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вірив у те і вважав, що син схвалює женихання тільки про людське око, а в душі ненавидить і осуджує його. І в старого ще більше, чим раніше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася після того, як одного разу Оксен, зустрівши батька, сказав: