— Панове! Перед вами жінка російського офіцера. — Отто різким рухом зірвав з неї плащ.

Офіцери ахнули: перед ними в обірваних чорних шовках стояла російська жінка небаченої краси, і ця краса засліпила усіх, як блискавка. Вологе від дощу волосся різко відтіняло бліде обличчя, великі єгипетські очі дивилися різко, з холодним полиском. Юля посміхнулася, закриваючи лахміттям груди і коліна. І ця посмішка гарячим струмом пройшла по офіцерах — вони, завойовники всієї Європи, вперше побачили таку посмішку, в якій не було ні кокетства, ні приниження, в ній було нічим не замасковане глузування.

"Так як же, — говорили та посмішка і ті очі, — ви дивитеся на мене, на беззахисну жінку, і вам не вилазять від сорому очі? Так оце ті офіцери, у яких є поняття про честь? Ні, наш радянський командир не зміг би дивитися на німецьку жінку, яка була б у такому. стані, як я". Вона посміхнулася ще глузливіше і відвела очі. В чужих, остовпілих очах вона не знайшла честі. З кожної пари очей холодними зміями впиналася в її класичне тіло твариняча пристрасть.

— Шьон, шьон, — зацмакали офіцери язиками, поблискуючи очима. — Шампанського для панінки! — викрикнув один із офіцерів і простяг руку до невідкритої пляшки.

Молодий офіцер-пруссак в чорній есесівській формі і з шрамом на щоці притримав його руку і, лютіючи. очима, виліз з-за столу. Він обійшов навколо Юлі, розглядаючи її з ніг до голови, вирвав у коменданта стек, поторкав ним шмаття одягу, кривлячись у сардонічній посмішці. Потім краєм стека підвів Юлине підборіддя і глянув на неї своїми холодними сірими очима, в яких закипала скажена злоба. Юля, ледь-ледь примружившись і усміхаючись, дивилася на нього спокійно, тільки жилка на шиї пульсувала швидше. Він зрозумів значення її погляду і, насупивши брови, грубо, по-солдафонськи штовхнув її стеком у живіт. Вона відсторонилась від нього, але продовжувала усміхатись. Очі її говорили: "Так оце я бачу на власні очі істинний дух європейського рицарства? "

— Панове, ця дівиця була б доброю дояркою на фермі мого батька, — сказав він нарешті, і всі засміялися від його слів, а найгучніше комендант.

— Панове! — підняв він руку, перекриваючи своїм голосом офіцерський гамір. — Дізе метхен може працювати не тільки на фермі пана Хільберта, але й офіціанткою в нашому казино. Коли вона прислужувала російським офіцерам, то чому не може прислужити німецьким? Правду я кажу?

— О! Чистісінька правда! Гох!

Офіцери підняли бокали і випили, більше не звертаючи уваги на Юлю. Комендант глянув на неї і, зробивши рукою енергійний жест, засвистів, як на собачку, якої господар більше не хоче бачити.

Товмач провів Юлю довгим широким коридором і, відкривши двері, показав їй кімнату, додавши, що-за наказом коменданта оце тут їй відводиться мешкання і що про неї не забудуть і по можливості робитимуть усе для того, щоб їй було не скучно. При останньому слові він усміхнувся і закрив двері на ключ.

Юля залишилася сама. Кімната, в яку вона зайщла, була невеличка, з двома вікнами, що виходили на Та-шань. В ній смерділо солодкувато-нудотним запахом, і цей сморід викликав у Юлі приплив нудоти. Вона підійшла до загратованого вікна і пальцями відчинила його. Свіже повітря вдихала жадібно, захльобом, відчуваючи, як нудота відступає від горла і голова свіжіє.

Залишивши вікно відчиненим, Юля скинула черевики і, підібравши під себе ноги, сіла на підлогу. Надворі була темна осіння ніч із чорними хмарами і холодною мжею, що залітала у вікно і осідала на руки і обличчя дрібними бризками.

Десь понад Ташанню у вербах шумів вітер і глухо " клекотіла вода; з річки тягло болотною іржею, гірку ватою задухою конопляних помоків. Доносило нескінченний жерстяний шелест — то шумів у плавнях вітер. Здавалося, в темряві від шаленого бігу сапають табуни диких коней, витріпуючи мокрі гриви, і через те й летять у хату холодні бризки. Між небом і землею каламуть: то кінські копита розляпують багнюку. І темрява, така темрява, що в людини жахніє серце і робиться моторошно від слизьких язиків холодної мжі, що лижуть тобі лице і руки. Юля гидливо здригається і зачиняє вікно, а язики вже з рипом лижуть шибки і вигинаються там, довгі і в’юнкі, як гадюки. Юля відвертається від вікна і, загорнувшись у лахміття, сидить, обхопивши коліна руками. Язики вже тягнуться до ЇЇ спини, і вона геть зовсім відсувається від вікна.

Вона пригадує те, що сьогодні бачила: скривавлене обличчя Гнатової дружини, збите чобітьми і розквашене на м’ясо, її нерухоме, немічне тіло, яке волочать по двору і кидають на землю; тремтливий потиск Олени, що йде поруч і просить, щоб Юля закривала голову руками, коли її будуть бити; мерзотний сморід чужого тіла біля себе і простягнуті до неї грубі і сильні, як у ката, руки, що тягнуться, ворушаться і жахають насиллям; потім вона бачить перед собою звіруватого офіцера; що тикає палицею в живіт і поводиться з нею не як із жінкою, а як з твариною, яку виставили на ярмарку. Щоки її горять, ніби вона сидить біля полум’я, і почуття страшного приниження пече її всю, як на жару.