Прибутки від господарювання настільки зросли, що Купріян став схожим на доброго фермера, і в двадцять дев’ятому році його прийшли розкуркулювати. Було це зимового ранку, коли за широкими і високими вікнами будинку поміж березами виблискував сніг, а із обкурених цегляних димарів у порцелянове небо підіймався дим. Біля обмерзлого студня, димлячи парою, на всі груди іржали відгодовані огирі, і те гоготіння сильних пельок довго блукало по байраках та ярах лунким відгомоном. Коні цокотіли копитами по льоду, мережали щилами сніг, ганяли по дворищу, кевкали селезінкою і, повитягавши шиї, трубили радісну весну сво’єму господареві.

Це кінське іржання веселило його дух, і за чаєм він думав, що Вірненькому треба придбати збрую і перевести до нового станка, бо це виїзний кінь, а Пекельного карати, бо він лінько і хитрун. Тут же, за чаєм, він викликав конюха і наказав набрати з мішка цукру та почастувати улюблених коней.

Чаювати Купріян любив сам у своєму кабінеті, куди не мав права ніхто заходити, крім нього. В цій теплій, затишній кімнаті з двома гратчастими вікнами, що виходили в сад, з маленьким горіховим бюрком і килимами, шаблями, мисливськими ножами і шкіряним диваном він любив побути на самоті, щоб помізкувати: як вести господарство, а іноді й просто подрімати біля теплого каміна.

Зараз надворі морозище, кінські підкови прикипають до льоду, а в кабінеті тепло, можна й подрімати. Купріян лягає на диван, деякий час дивиться на пусту філіжанку чаю, що парує на столі, і закриває очі. Зненацька прочумується від гамору і довго не може зрозуміти, що то за гомін. Спочатку йому здається, що то конюхи ганяються за кіньми, тому що він виразно чує кінський тупіт, тривожне ржання і рипотіння снігу під людськими кроками. Але згодом він чує, як хтось біжить коридором і голосить. Дружина. Вона торгає двері, щось белькоче. Голос її тривожний, в сум’ятті. Вона звалюється коло дверей і шкребе їх нігтями, як недобита кішка суху землю. Купріян кидається до широкого вікна. У дворі повно чужих людей. Вони виводять із стаєнь коней, тягнуть інвентар. Деяку мить він стоїть, учепившись занімілими пальцями за віконні рами, потім зриває із стіни шаблю і в одній сорочці вибігає на ганок. Сніг і шабля сліплять його — в очах чорнота. Він’ плигав у двір, як у каламутну воду, і, блідий і розпатланий, летить дворищем. Юрба, ахнувши, розколюється. Гнат Рева, в довгій кавалерійській шинелі, стоїть, міцно впершись блискучими хромовими чобітьми в пухнастий сніг, в руці мигтить револьвер.

"Б-бах-ба-бах", — ляскає дворищем. Кулі змітають сніг.

Купріян зупиняється. Шабля — блискавкою в сніг і шипить, мов кобра.

— Ні з місця, гаді — кричить Рева і тиче Купріянові револьвера в зуби. — Руки назад, вперед, марші — і виводить з двору згорбленого, тремтячого і безсилого.

Жінка, уже в воротях, накидає на чоловіка дублений кожух і шапку. Тоді чорним цуценям викочується за ворота наймолодший син Тадик.

— Куди? Татуї Куди? — кричить він, хапаючись за рукава кожуха.

Гнат цапає його за шиворот, відкидає у сніг і рипить хромовими чобітьми далі, вірний революційній правді невірний сльозам ворога. Тадик рветься до батька, ричить, очі його паляться вовчим вогнем. Цієї ж ночі Купріяна із сім’єю вкинули у’ вагон і повезли на північ.

Всю дорогу Купріян лежав під кожухом, нічого не їв, не пив і ослаб так, що старший брат підводив його; попід руки. Тадик скімлив у куточку, як зінське щеня. Батько і старший брат поводили себе так: перший стогнав, а другий рипів зубами.

Одного разу вночі, коли поїзд стояв серед снігової пустелі і вартові, наглухо задраївши двері вагонів, пішли грітися, батько покликав Тадика і старшого брата і, висунувши з-під кожуха брюзкле лице, сказав:

—Я довго не протягну, а ви, хто залишиться живим, не забудьте, хто мене замордував", — і, схлипнувши, вкрився кожухом. На одній станції вартові випустили стару і Тадика пройтися побіля вагона. Внизу — косогір, забитий снігом, а далі — царство лісів, у яких людина губиться, як голка в снігу. Мати, ставши на коліна, била поклони сніговій пустелі. Глядь — немає Тадика, покотився. у білу прірву чорним клубочком, тільки сніг закурів слідом. Розправився у тім лісі, помахав шапкою з білої прірви та й зник у ній назавжди. Вартові матір посварили, але особливо не докучали, і один з них, постарше, сказав: "Ти, стара, не рюмсай, все одно твого мальчонку на сортувальній відібрали б і в дитячий будинок опреділили б".

Але в дитячий будинок Тадик не потрапив. Він довго блукав по тайзі, цюкав з голоду зубами, доки його, обмороженого, кволого, знайшли мисливці. Відпоїли гарячим чаєм, загорнули в собачі шкури і повезли в тайгу. Весною він оклигав, і його стали брати на полювання. Тадик вивчив повадки звірів, умів їх кондошити і майстерно здирати шкуру, добре правив собаками, влучно стріляв. Характером зробився замкнутим : ніколи ніхто не чув від нього ні нарікань на свою сувору долю, ні скарг на тяжке життя, нікому він не розповідав про своїх батьків. Одне тільки виразно помітили мисливці — його невмолиму жорстокість: коли йому давали потрошити недобитого звіра, він витягав із шкіряного чохла гострого мисливського ножа і з якимось вовчим оскалом наближався до живого лося. Звір тремтів шкірою, благав очима, але Тадик наступав на шию, брав за роги і, замість того, щоб одним змахом ножа перетяти шию, різав поволі, з тихою насолодою. В його очах світилася дика радість, коли він бачив, як тварина тріпоче в передсмертних муках. Часто він дивував старих і бувалих мисливців тим, що, перерізавши тварині горло, не цідив димлячу кров у жерстяну кружку, а пив прямо з горла тварини, блаженно, навіть не присолюючи її. В п’ятнадцять років він був сильним, спритним, хитрим і безжальним, і мисливці побоювалися його.