— Ах, навіщо кричати, коли є залізний кухоль.

— Скажіть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дітей? Беба, тут немає близько базару і молока. Що ж робити?

— У першому селі купимо.

— А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Ні, ти тільки послухай, що він каже? Він каже, що до Полтави ще сто кілометрів. Як тобі це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо?

— Документи перевіряють, — обзивається із кабіни молодий хлопець у засмальцьованій кепі.

— Ах, які там документи? Хіба й так не видно, що ми нещасні люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас е всі документи, тільки відпустіть нас, не затримуйте.

— Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу — такий порядок.

Знову зустрічалися навантажені ящиками машини з причепленими ззаду гарматами. Посеред колони — велика машина із зеленим критим кузовом і червоним хрестом. Крізь віконце видно обмотану ногу і чорну жилаву руку. "Поранені. Наші поранені. Повернули на Охтирку". І Оксенові стало якось дивно, він ніби не вірив у те, що бачив.

— Брешуть німчаки, на Дніпрі захлинуться, — проговорив Гнат.

Оксен і Кузьма мовчали. Чим далі троянівці просувалися до центру, тим трудніше їхалося, тим більше зустрічалося машин, обозів озброєних людей, піших і кінних. Чулися викрики команд, брязкіт котелків. Бійці йшли, втомлено переставляючи ноги в м’якій глибокій пилюці. Обличчя сірі. Тривога не встигала зійти з них. Ішли мовчки. Той зосереджено-похмурий вигляд, що був на обличчях у бійців, передавався і на троянівців, і вони також їхали мовчазні і серйозні.

На горі, біля водокачки, бійці сірим потоком хлинули до залізної іржавої труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем, хто пілоткою, а хто просто жменею.

Бійці посідали під парканом у холодку на перепочинок. Дехто перевзувався, дехто просто лежав покурюючи. Обмундировували їх, мабуть, нашвидкуруч, бо в одного гімнастьорка була з довгими рукавами, а в другого — з короткими, люди відчували себе незручно у військовій формі, обмотки обвисали, гімнастьорки халабудились. Кадровики відрізнялися військовою виправкою і навіть деяким аристократизмом у поведівці. Трималися окремою групкою і швидко зав’язували розмови з молоденькими дівчатками:

— Которая хорошая, пойдем с нами аль нет? Кохать, жалеть всем взводом будем. А? — допитувався білявий боєць з окаючою говіркою.

— Ми стріляти не вміємо, — знічено усміхалися дівчата.

— А пошто вам стрелять? Аль мьі сами не спо-собнн?

— Михеев, ну как тн с девками гутарить-то бу-дешь? Ведь по-украински тьі ни бум-бум? Не пони-маешь?

— А вот й понимаю.

— Ану скажи: паляниця?

— Па-ля… А ну тебя, — махнув рукою Міхеев і засміявся. Гурт бійців, що зібрався навколо, теж зареготав.

"Кадровики веселіші, — подумав Оксен. — Видно, вже порох нюхали".

В райкомі Оксен зустрів голову райвиконкому Стукача.

— Ну, як там Троянівка?

— Стоїть на місці, — повеселішав очима Оксен.

— Ага, ну гаразд. Я пішов, — і він по старій добрій звичці потис міцно Оксенові руку.

"Щось у нього вигляд незвичайний, ніби щось хо^ тів мені сказати і не сказав. Що б воно означало?"

Корнієнко стояв біля столу у запилених чоботях з широкими м’якими халявами, які щільно обтягали його товсті старечі литки, і, витираючи коротку спітнілу шию, розмовляв з кимось по телефону:

— Тобі самому видніше. Да… Ріж кабанів, курей, усе, що маєш, а бійців нагодуй і на дорогу забезпеч. Да… Не качай гарячки. Що там у хуторі? Ти що, бабів чи мене слухаєш?.. Ну, отож. Давай без зайвих розмов… — Побачивши Оксена, кивнув головою і продовжував далі: — Хто вам сказав, товаришу Дрюк? — він посміхнувся, дивлячись на Оксена. Та усмішка відразу ж передалася Оксенові,, і він теж посміхнувся, ворухнув нижньою трохи випнутою вперед губою. — То, може, ти не віриш, що я з тобою по телефону говорю? Віриш? Ну, гаразд, сказав — подзвоню, значить, сиди і чекай жданого — і без паніки. А то щось дуже рано полохатися став.

Корнієнко повісив трубку, зробив олівцем якісь помітки на паперах, що лежали перед ним, і в його руках не було жодної хапливості, все він робив так, ніби готувався до чергової наради або до зборів активу району; але коли він, за старою звичкою, яку знали всі комуністи району, потер м’якими долонями сиві скроні, Оксен відчув, що старий занепокоєний, бо так він робив тільки тоді, коли щось дуже допікало або не клеїлося по роботі.

— Ну, як там у тебе? Молотьба іде?

— Молотимо…

— А в нас у районі… — Старий закректав, вийняв якісь папки з шухляди і гукнув у суміжну кімнату: — Товаришко Біла, на хвилину.

Увійшла жінка років тридцяти, забрала папки,, вийшла геть.

— А в нашому містечку бачив скільки війська? Га? Ну, а село що говорить? Як настрій? "Ох і хитрий, усе знає, а випитує".

— Люди кажуть, що сюди німець не дійде. На Дніпрі його затримають.

— Затримають? — Корнієнко уважно глянув на Оксена. — Ну, а ти як дуїдаєш?