— Що ж мені тепер робить із чортом? — пита дід.

— А що з ним робить, — каже пустельник, — коли годящий з його кінь, їдь на йому у Січ.

— Де вам негодящий! — каже дід. — Такого коня і за сто талярів не знайти: і хода добра, і навзаводи не взяв його кат, і підтюпцем; а на поворотах тільки нахились, то він вже і повертає. Так боюсь же, щоб не втік, дияволів син.

— Не бійсь, — каже пустельник, — я тобі дам на його кріпость.

Пустельник пішов у свою келію, виніс кипарисний хрестик і надів його на шию дідові.

— Тепер, — каже, — він у тебе, як наймит, як крепак: що звелиш, то й робитиме!

Пустельник провів діда до печери і поблагословив його на прощання.

Вернувся дід до чорта та якось йому і глянуть на його совісно, хоч у рябка очей позичить. Та вже ж не потурать і чортові, щоб губити християнську душу. Не щодня бридня, не все коту масниця! Тільки доторкнувся дід до чорта, зараз і почув, сердешний, свою неволю, так і затрусивсь і застогнав, бідолашний.

— Що ти, Кириле, зо мною зробив! — озвався чорт.

— Те, що й ти з другими робив, — каже дід (а самому жаль чорта: добра була душа у покійника). — Ловить, — каже, — вовк, та як і вовка піймають!

Недовго дід базікав з чортом, та нічого було гаразд і казати. Узяв відьму за руку та й повів у печеру. Дорогою розказав їй, на чому вони погодились з пустельником, обняв Одарку, кріпко притулив до серця, аж зомліла небога, а там сів на чорта і полинув, як на крилах, у Січ.

VIII

Уранці дід уже був у коші. Кому не скаже, що він учора ввечері виїхав із Святих Гір, ніхто віри не йме; та як і повірить, щоб ув одну ніч перебігти тридцять миль! Чого вже не виробляв дід на тім коню! Якби почули, що він розказував, то б сказали, що бреше: за цілісінький тиждень не переслухали б. Раз дід запросив і в заклад пішов, що поїде у Бахчисарай і самому кримському ханові у вічі плюне. І що б ви думали? Поїхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв; дід знатно лаявсь — у якогось москаля вчивсь. “Ти, — каже, — хане, покійного чорта племінник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидів син, триста тобі чортів у живіт!” А було як наскочать січовики на татарську орду, то дід так і вріжеться у саму гущину; а коні як почують чорта, то врозтіч; а дід і почне кришить татар, як локшину: так голови і валяться, як груші увосени. Чотири роки дід був курінним отаманом, а там, як прийшла пора, от він і став прощатись. Не хотіли були пускать січовики, так дід їм каже:

— Зостався б, товариші, так обіцявся відьмі оженитись: треба, бачите, додержать козацького слова.

— Що за зух³ наш Кирило, — сміються запорожці, — не побоїться і чорта позвать у дружки.

— Еге, — каже дід, — я не побоюсь і на чорту поїхать.

Та сів на чорта та й чкурнув у Святі Гори: ув обідню пору і там опинивсь. Дивиться — аж того гайвороння така сила, наче з цілого світу позлітались гемонські тварі та й вкрили і гори, і ліс. Скоро побачив їх чорт — так і затрусивсь, і голову повісив, і хвіст опустив, почув своє лихо. Доїхавши до тієї межі, що дальш на чорту їхать не можна, дід зліз та й каже:

— Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибі тобі за вірну службу!

Тільки дід договорив це слово, так кінь і перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здійметься, наче хмара — аж сонце закрило! Налетіли на чорта — дід і не схаменувсь, не вспів руки піднять — перехреститься, роззявить рота, щоб благослова заспівать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в біса і м’ясо ділось: тільки пір’я полетіло за вітром. Жалко дідові чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у діда — що то з Одаркою діється: чи помилував її господь? Тільки переступив дід через рівчак — з-за кущів назустріч Одарка. У квітках, у стьожках, як до вінця. Так і кинулась на шию дідові.

— Спасителю мій! — заголосила Одарка. — Господь милосердний помилував мене, грішну… Тебе ж тільки й ждала, мій голубе, як билина росиці з неба!

Ще краща стала: така біла та повновида, очі сяють, як зорі серед темної ночі, зуби блищать, як білі голуб’ята на сонці під синім небом. Так і тулиться до діда, і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози і промовив:

— Боже милий, який же ти до нас милостивий!

— Ходім же швидше до пустельника, — каже Одарка, — він тебе жде з самісінького ранку.

Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою, — не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.

— Здоров був, Кирило, — скрикнув пустельник, уздрівши діда, — як тебе бог милував на Запоріжжі?

— Слава богу, панотченьку, — каже дід, — молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.

Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію Побідоносцю, і Миколаю Чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.

— Тепер, — каже, — нехай вам господь помагає: будьте щасливі і довголітні та не забувайте, що бог милосердний не на те, щоб грішили, а на те, щоб каялись у гріхах!

— Так, панотченьку, так, — каже дід. — От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..

Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів був поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.

IX

Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами, — так що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.

— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то я й брешу.

* * *

— А що сталось, — спитала хазяйка, продираючи очі, бо, поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха, — що сталось з тим хвостиком?

— Е… поминайте як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не знайшов, де він ріс.

— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?

Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.

Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.

Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.

______________
¹Пилипони — так називали в народі росіян-сектантів.
²Святими Горами того звуться, бо ще за давніх часів християнства там спасались у печерах пустельники. Ще недавно пані Потьомкіна обновила одну церкву, висічену у скелі, і монастир. Нехай їй за це бог милосердний воздасть, що вона добрим людям бажа. Для другого небагато б вийшло з сього жадання користі, а для неї буде надто. (Прим. автора).
³Зух — завзятий.