Про УКРЛІТ.ORG

Закоханий чорт

C. 4

Стороженко Олекса Петрович

Твори Стороженка
Скачати текст твору: txt (85 КБ) pdf (117 КБ)

Calibri

-A A A+

Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! — подумав дід. — Чи вони люди, чи, може, чортяки?”

Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться — стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть — така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся — як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тільки роздивився дід — аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, — хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака — аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. “Еге, так от воно що!” Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: “Хай же вам біс!” Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.

— Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт.

— Не скажу, — одказала відьма, — не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить…

— Чи ловто будеш моєю, як обіцяю?

— Десять рік, — каже відьма.

— Добре, усе зроблю! — чорт протягнув руку. — От тобі рука і моє пекельне слово.

— Хто ж нас розіб’є? — спитала відьма, — треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.

— Є кому розбити, — каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, — там, — каже, — під кущами сховався запорожець.

— Хіба у запорожців чиста душа? — пита відьма. — Вони ж самі п’яниці та розбишаки…

— Еге, розказуй, — каже чорт, — нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по иисанію: не возяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну… Ей, Кириле! — гукнув чорт, — ходи лишень сюди та розбий нас.

Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.

— Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт. — Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався!..

Досадно дідові — бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.

— Чого ж тут лякаться? — обізвався дід, а сам аж труситься.

— Так чому ж не йдеш?

— Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.

— Та не бреши, — люлька у кишені.

“Диявольський син! — подумав дід. — Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся”.

— Розбивай! — каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.

— Як же я вас розіб’ю? — каже дід. — От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.

— Хіба тобі повилазило? — каже чорт. — Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.

— Що за біс?! Справді замерзло… Чого ж воно замерзло? — пита дід.

— Того, — каже чорт, — що вона — бодай її! — так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.

— А чого ж се, чорте, — пита дід, — біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?

— Еге! — каже чорт. — Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.

“От такого б кохання нашим дівчатам!” — подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.

— Що воно таке? — спитав дід. — Жаба, чи що?..

— Ні, — каже чорт, — довго за руки держались, так чортеня вродилось.

“Ну, не бісові ж тобі й чорти, — подумав дід, — які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели”.

— Ну, тепер кажи, — питає чорт відьму, — чого душа твоя бажає?

— Спасенія, — промовила відьма.

Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемериці понюхав.

— Не можна сього, — застогнав він, — і не проси! Шяк не можна!

— Чому? — спитав дід.

— Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.

— Брехня, — каже дід, — як покається, то і втретє прийме!..

— Та ну вже, мовчи, — гримнув на його чорт, — коли не знаєш писанія.

— Ні, знаю, — каже дід, — я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.

Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.

— От, приміром, сказати, — каже, — я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?

— Так коли ж вона вже одхрестилась… — пробубонів чорт.

— Не велика вада, — перебив дід, — піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!

Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.

 
 
вгору