— Ясновельможний пане, — почав він тремтячим від переляку голосом, — даруйте мені мою зухвалість, що я насмілився потурбувати вас і найвельможніше, найшановніше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звістка…

— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.

— Пресвята Ченстоховська матір! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебігло сумне зітхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух і пригладжував пальцями свої розпатлані пейси.

— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чім річ?

— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всі до нього прислухаються на небі, бодай я так любив своїх дітей, коли неправда.

— Ну, ну?

— Так у того цадика є небіж, ой, розумний який! Такий кантор… який ніколи панській милості й не снився.

— Досить! — гримнув розгніваний Младанович. — Кажи діло!

— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зігнувся, немов ждучи удару. — Це не я… це мій дурний язик… все із-за зубів вискакує… коли почну про цих ой, ві ваг із а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, — захапався Лейба, так і сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слічна, ой пишна! Такої гарної ще не було на світі… іх бін аїд! Такої не було навіть ні панянки, ні крулевни…

— Ти глузувати надумав? — заревів Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергійні, загрозливі вигуки. Лейба поблід, затремтів і замовк, озираючись на всі боки великими, переляканими очима.

— Ну! — брязнув Младанович шаблею.

— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповідь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський ліс, то чув од вірного чоловіка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирі, так чув, що в Мотронинському лісі повно гайдамаків, він сам бачив це, й тільки молитва святого цадика його сховала від розбійницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, і Хаїм на власні вуха це чув, що як повернувся архімандрит Мельхіседек, то почав скликати до себе, в свій ліс, даруйте на слові, все розбійницьке лайдацтво… Скликає і волоцюг, і хлопів та й велить, панове добродійство, просто наказує, щоб панів і орендарів різали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! — вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бік, примовляючи жалібно: — Ой вей, вей!

— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.

— Одверни гнів твій, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.

— Це ж зовсім коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всім тілом. — Це в моїх володіннях!..

— Еге ж, у панових, — підтвердив Младанович. — І я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цій сарані, а не розчавити її п’ятою в зародку.

— Не знав, не відав… Не було раніше… це нанесло їх звідкілясь вітром… чи не з Бара?

— Можливо, — спокійно відповів Пулавський. — Ми розгромили кілька ватаг… а рештки — полова… може, й залетіли…

— Але що ж робити? Порадьте, панове добродійство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укріплений…

— Передусім, — обізвався Стемпковський, — треба того Мельхіседека скарати: він заколотник і підбурювач, так з нього й почати.

— Сам бог вирік святу істину твоїми устами, сину мій, — урочисто промовив плебан Баєвський.

— Нєстети! Під моїм крилом така зграя! — вигукнув Кшемуський. — І схизматський чернець іще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А ліси мої всі, і Мотронинський, і Лебединський, і Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю і свої команди до нагоничів, і влаштуємо пишні влови… Я прошу все шановне лицарство, всіх вельможних і славних гостей на полювання: мій замок, моє містечко з усім і з усіма до панських послуг!

Пропозиція гостинного губернатора була прийнята з галасливою радістю, перспектива майбутніх бенкетів з вакханаліями одразу змінила понурий настрій товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязі поколінь свавіллям і гульбищами, що не знав ніяких перепон і керівних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висіла досі над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, і все товариство захоплено гомоніло про те, як воно гнатиме з лісів цих гайдамаків, мов мишей, і які влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всіх кутках залу лунали вибухи сміху, чулися оплески й навіть вигуки: «Віват!», «Нєх жиє!» — на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкіт шабель, а грайливий, перемішаний із сміхом гомін, почали входити з цікавості до залу. Поява жіноцтва осяяла обличчя вболівальників за долю «великої ойчизни» солодкими усмішками, запалила очі юнаків і старих вогнем і навіяла на всіх вельми життєрадісний настрій. Тільки Лейба стояв збоку і з острахом, подивом та недовір’ям поглядав на панів, які раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.