— Здоров, пане-брате! — промовив він, плеснувши         Петра закривавленою рукою. — Це ти привів наших?

— Я!

— Оце добре! Коли б не вони, то ми б теліпалися вже тут на мотузках! І як у такому пеклі ти вчасно згадав про це? Ех, брате, і чого тобі потіти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарівся.

— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далі диякон. — Що, згода?

— Про це потім, — ухильно відповів Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелів зв’язати Гонту й наміряється закатувати його?!

— Так йому, собаці, й треба!

— Що ти! — перебив його Петро. — Та він же наш!

— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пішов далі. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвійним рядом сторожі, із закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусідніх хат. Нещасних селян, засічених катами, попідводили, й тих, котрі ще були живі, однесли набік, де їх заходилися приводити до пам’яті; мертвих же, — а їх була більшість, — поклали на церковному цвинтарі. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цілий ряд гострих паль, розпалили кілька вогнищ, поставили шибеницю.

І ще не встигли вони скінчити свої приготування, як почали повертатися ті, що кинулися наздоганяти жовнірів. Незабаром на майдані зібралася сила людей.

— Ну що, хлопці, всіх переловили? — спитав їх Неживий.

— Ні, батьку! — відповіли ватажки кількох загонів, які відряджені були в різні напрямки. — Багатьох піймали, а багато й повтікало.

— Ну, а ксьондзи і пан?

— Саме їх і не впіймали, десь поховалися. Винишпорили скрізь!

— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пір’я дерти в запічку. З-під самого носа тікали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повішати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись і слухали грізні слова отамана, коли раптом у задніх рядах гайдамаків, що оточували майдан, почувся рух і вітальні вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зіркі Петрові очі одразу впізнали в ньому Максима Залізняка. Серце його радісно забилося.

— Залізняк! Ось хто дасть усьому лад і пораду!

Усі одразу впізнали Залізняка. Шапки злетіли вгору, і натовп загомонів вітаннями.

Майданом поволі їхав верхи на коні Залізняк, уклоняючись на всі боки селянам і гайдамакам, які махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, він зліз з коня, підійшов до Неживого й тричі поцілувався з ним, а потім обернувся до гайдамаків і гучним голосом промовив до них:

— Здорові були, дітки! А що поробляєте?

— Сіємо, батьку! — відповіло йому зразу багато голосів.

— Сієте! Час уже й жати: жито виколосилось!

— Та ось і жнемо потрошку.

— Це не жнива, а прополювання! Треба всім у ряд ставати та разом з божою поміччю.

— Ми готові. Починай, батьку, зажинки! — загомоніли на відповідь радісні голоси.

— І почнемо! — голосно промовив Залізняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тільки благословитися та серпи нагострити…

— Гострі! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.

— З корінням?

— Ге, ось в тім-то й біда, що хлопці гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церкві, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — він показав на церкву. — А всі ляхи, що на майдані були, тільки-но почули тупіт наших коней, кинулися навтікача… А поперед усіх тікав пан хорунжий. Ну, мої хлопці полетіли навперейми, ловили, ловили, та головних і не впіймали.

— А хто тут був?

— Офіціал митрополита уніатського Мокрицький, протопоп Гдишицький і пан комісар тутешній, хорунжий Голембицький.

— Ге, діти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залізняк і кинув від досади шапку на землю.

— Та цей же Мокрицький і Гдишицький найлютіші вороги наші й гнобителі, а Голембицький — хоч і молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палі! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки ніяково мовчали.

— Та вони зараз же наберуть у сусідніх панів замкових команд і налетять сюди на розправу, — говорив Залізняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютіші за найлютішого звіра, їм би тільки підмогу, то вони помстяться!..

— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крізь ряди гайдамаків і виступаючи наперед.

— А що ж ви думали тоді, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтікали ксьондзи, нічого не міняє. Однаково всіх би ляхів ви не передушили, хтось би утік та й переказав кому слід; а коли б навіть і ніхто не втік, то офіціал митрополита уніатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й віддячили б вам…

— Що ж нам робити, батьку, як відстояти церкву? Як урятувати себе?

— Ось поїдете ви — і налетять пани.

— Ой налетять, як вороння на падло!