— Та з того й пішло, — пожвавіла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економіях, ганяв по ревізії… обдирав нещасних селян і забирав у наших попів землі та оддавав їх ксьондзам… Ну, так от заїхав він, на лихо, і в наше містечко, а за ним і жмикрутів-панів наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у світі божому робити? Мало людей у селі: молоді то на роботи пішли, то економи навмисне розіслали їх по далеких селах, а дома зосталися самі хворі, та діди, та жінота, та малі діти… Зібралися ми, руки ламаємо, а відсічі дати проти гвалту-насильства не можемо… А тут ще панські отамани ходять по хатах і загадують — кличуть до панського двору гарних дівчат і молодиць… Ну, всі були спершу заголосили і намірилися в ліс утікати… Та от знайшлась молодиця, — якось затнулась і загадково посміхнулася оповідачка, — знайшлась і одрадила: «Однаково, — каже, — переловлять і закатують… Ми краще підемо та за потіху — потішимось і ’самі… хоч і закатують потім — так недаремно!»

— Ну, ну! — зацікавилися розповіддю слухачі й приступили ближче.

— Ну й пішли… прости наш гріх. Лавро свята, — перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. — До ранку всі чортові пани були передушені, а наших і слід завіяло!.. Один тільки начальник їхній утік… прогавила якось Одарка… Ех, у мене б не втік, — додала молодиця з погрозливим рухом.

— Козак-молодиця! Любо глянути! — схвально вигукнув хтось у шапці з випущеним червоним верхом. — Ну й що ж?

— Та отож, — кинула йому, блиснувши очима, молодиця, — потім налетіла команда та й розправу вчинила по-розбійницькому.

— Та ви б сюди до нас тікали, — подав голос якийсь чоловік середнього віку, в довгій коричневій свитці, підперезаній широким зеленим поясом, як видно, міщанин, — у нас просторо й вільно, та и сама ясна цариця всіх православних закликає до себе… указом.

— Авжеж, на неї, неньку, тільки й надія! — обізвалися жінки, а чоловіки зітхнули.

Майже од самої дзвіниці до головної паперті стояли рядами старці й каліки:

цих останніх було найбільше, і дивно, що здебільшого вони були без правих рук і без лівих ніг; ці нещасні, покалічені, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю і на дерев’янку, прив’язану ремінцями до кульші. Далі, за цією групою, стояли теж каліки, тільки ноги в них не були поодрубувані, а лише зігнуті й поприв’язувані до дерев’янок, зате в багатьох одрізані були вуха або носи, повикручувані руки й вивернуті повіки очей.

Коли поблизу не було прочан, серед калік знімався тихий, стриманий, але буркотливий гомін. Це сперечалися за місця.

— Ти чого сюди вліз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусід.

— А що, братці? — обстоював той своє місце. — Се дім божий, тут усі рівні — коли Христовим іменем просимо, то які вже привілеї?

— А такі, — бурчав сусід, — що не лізь у чужий хлів; тут у кожного своє місце, можна сказати, вибите ногами.

— А хіба ти платиш за нього?

— Плачу.

— То й ми дамо, що належить, а місце і я витопчу… Тут усі рівні і перед богом, і перед людьми…

— А коли рівні, то й ставай отам у хвості!

— Ех, господи! Вже й без того нас порівняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привілеїв.

А в гурті менше покалічених точилися зовсім інші розмови.

— Ну, що нового приніс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусіда. — Звіра в Мотронинському немає?

— Є два добрі барлоги, і в Лебединському знайдеться, — відповів той тихо, — та полювати поки що трудно.

— Не прибуває Степовий, — зітхнув третій, — а тенета розставлені.

— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звідти ждуть красного звіра.

— То, виходить, і на влови? — вигукнув косоокий.

— Псюрників розвелося…

— Що ж, з них би й почати…

— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зітхав високий старець і, наглядівши пана або міщанина, що виходили з церкви, починав жалісно тягнути:

—Подайте, милостивці, подайте нещасному старцеві, мученикові за віру православну, християнську. Подайте за упокій родителів ваших, за свої душеньки, за прощення гріхів і за здравіє.

Слідом за заспівувачем підхоплював хор жебраків і супроводив обивателя, аж поки він не проходив крізь стрій простягнутих рук і не зникав за брамою, де теж іноді перекочувався, завмираючи акордом, хор інших, не допущених на церковне подвір’я старців.

За головним храмом, під мурованою високою стіною, в затінку розкішних лип сидів гурт селян середнього віку, худих, обшарпаних, і провадив тиху розмову з поселенцем Слобідської України.

— Кажу вам, добрі люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всі переходьте на Слобожанщину, в нас усякі пільги й придоби… перше, всі однієї віри, й ніхто тобі не боронить молитися, а друге — добрі землі й займанщини — скільки оком сягнеш! Жидів теж у нас нема.

— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшині кривдити не дасть? — допитували недовірливо лівобережця.