ГОСТІ
На добрий час, величність ваша!
Усі встають під крики “слава”,
Одсовують стільці і лави
І різнобарвною юрбою
Ідуть в одведені покої,
Щоб і диханням відтіля
Хвалити доброго круля…
І от у залі вже нікого.
І гаснуть золоті чертоги,
Й малює ніч на стінах їх
Лиш довгі тіні вартових…
Злітає сон гостям на очі,
Лиш парк шумить і спать не хоче,
Усе жаліється й голосить…
І сниться сон Івану й Зосі:
…В саду під місяцем палати,
І Зосю Мотря чомусь звати.
Вона біжить в траві густій…
Там гетьман жде її старий,
Такий закоханий і чулий…
Їй груди рвуть і плач, і сміх…
Для нього все вона забула —
І сором, і батьків своїх,
І навіть бога злі погрози!..
Їй на очах роса і сльози…
Вона біжить… Це що за дзвін?
Це хто кричить, немов на дибі?..
І сниться Йванові, що ніби
Ясновельможний гетьман він.
Що недалеко вже до трона,
І з ним лежить вже не Мотрона,
Що любить в нім не славу й гроші,
А злами брів, очей огонь,
І що так солодко хороші
Невтомні пестощі його.
Та раптом холодно подуло
І по костях побігли гули,
Із тьми наблизився чийсь сміх,
Десь покотилася корона…
І з ним лежить вже не Мотрона,
А труп з оскалом губ гнилих…
“Ой, боже ж мій, та що се, що се?”
Й прокинулись Іван і Зося…
На світло швидше з цеї мли!
Й там, де алеї парку шумні,
Вони зустрілись, як безумні,
Й зазнали знов огня і мли,
Там на траві якійсь колючій,
Так ураганно і жагуче…
Іван лиш бачив накінець,
Як випав Зосин гребінець,
І він схопив його у жменю
Й поклав напам’ять у кишеню.
Але в яву цього не було.
Прокинулись і знов заснули
Іван і Зося на зорі.
Ніколи їм не бути в парі…
Чого не зроблять ті кошмари,
Де сипле ранок янтарі
При королівському дворі?
Проснувсь Іван… Навколо тьма.
Корона де? Нема корони…
А з нею мрійної Мотрони,
І навіть гребінця нема.
Проснулась Зося. Тільки з ліжка
Вона ніяк не хоче встать.
З-під ковдри виглянула ніжка,
Мов кличе ковдру зовсім знять,
Обняти плечі, впасть на грудь
І у блаженстві потонуть…
Крізь сну нескінчену загать
До Зосі линуть дивні звуки…
Її стрункі і повні руки,
Мов білосніжні дві гадюки,
На чорнім бархаті лежать…
Мов обнімають шию бранну
Старому лицарю-гетьману.
Мов листя шум, його слова.
Мов похід радісного війська…
Й в огні зорі лежать так близько
Жупан, шаблюка й булава…
Ах, Зосю, Зосю, це — омана!
Нема ніякого гетьмана.
Лиш чорними хрестами рами
В ранкову врізались блакить…
І парк за вікнами шумить
Своїми сонними верхами…
Все, як завжди, усе, як треба:
Химери хмар, зорі дієз…
Молитва білая до неба
Струнких заплаканих берез…
Привіти птиць, роса, земля,
І тихий кашель короля.
КОРОЛЬ
Вдягни мене, мій любий паже!
Я од вина, немов маля.
Така стареча доля наша,
Така вже доля короля.
І більш до мене панни Юзі
Ти не приводь. Ми вже не друзі.
Мій вік не юний, я не ти.
У мене з Юзею не теє…
Я тільки нерви рвав із нею!
А нерви треба берегти.
Ти уявляєш? Цілу ніч
За молоко розкішних пліч,
За губ огонь, за бархат брів
Я, мов крамар, її молив,
Ридав, як за розбитим полком…
І все, мій хлопчику, без толку!
Да, хлоню, я — уже не ти.
МАЗЕПА
Так я вам можу помогти…
Якщо ясна величність ваша
Не погребує після пажа…
КОРОЛЬ
Ну, що ти! Це — забобони.
Тут ні при чім моя корона.
Я хочу, щоб була моєю
Ця норовиста Галатея!
Аби було міцне вино,
А перший хто — не все одно?
II
Знов од зорі і до зорі
При королівському дворі
Танки й музики без перерви…
І парку шумному не вперве
У тьмі амурні таємниці
Благословлять широким листям,
Все чуть слова: “твоя”, “люблю”…
Й зіркам підморгувать лукаво,
Коли коханці довгі трави
Псують у ласках без жалю…
Був парк і темний і туманний.
Та ніч без місяця була,
Коли уся в сльозах Івану
Вінок свій Юзя віддала…
У шумі стомленому трав
Вона нічого не питала,
І тільки одного благала,
Щоб він нікому не казав.
Він цілував її чоло,
Підтримував її рукою…
І дивно бачити було,
Як Юзя під зелен-габою
Ішла походкою новою…
Так чудно, чудно було Йвану…
Та ніч без місяця була…
Ішла дівчина в парк туманний,
А жінка з парку з ним ішла…
Хоч все було із нею в згоді,
Він почував себе, як злодій.
ЮЗЯ
Ти йдеш сумний і ніяковий.
Чого мовчиш? Скажи хоч слово.
В мені ні краплі каяття.
За тебе, любий мій Іване,
Я віддала б усе життя!