Із вашого листа бачу, що ви вже в Запоріжжі, а що ж ви там поробляєте? Може, й там знаходять які древності? Напишіть.

Гаряче дякую вам за ваші дорогі звістки.

17/1 1939

Ваш Д. Яворницькии» [66]

1940 року, за кілька днів до смерті Дмитра Івановича, Бодянський провідав свого вчителя й наставника. Дмитро Іванович був тяжко хворий.

Наступного дня йому трохи полегшало. Він був спокійний і в добрій пам’яті. Піднявшись з крісла, Дмитро Іванович дістав з-за шафи свого супутника — клевець і сказав:

— Оце тобі, Шуро! Візьми цей клевець. Я з ним обходив усю Україну, розкопав сотні могил. Нехай щастить тобі з ним!

— Велике спасибі, любий Дмитре Івановичу! Бодянський обійняв і поцілував Дмитра Івановича.

— Прощай, Шуро, може, вже більше й не побачимося на цьому світі.

Це була остання розмова з Бодянським. За кілька днів Дмитра Івановича не стало.

Велику любов до науки, археології та етнографії прищепив Бодянському Дмитро Іванович — людина правдивої і великої душі.

БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ…

Під час Великої Вітчизняної війни частину музейних експонатів було вивезено в глибокий тил країни, а більшість залишилася в тимчасово окупованому місті. Не раз на них зазіхали окупанти. Музейні скарби врятували тоді від фашистського пограбування троє: сорокап’ятилітній сторож музею Михайло Якович Білий, його дружина Ярина Наумівна та прибиральниця Параска Кузьмівна Дузь.

Під загрозою смерті вони ховали експонати в підземеллях музею і в своїх знайомих. Після звільнення Дніпропетровська від окупантів цінні колекції знову були виставлені в музеї.

Михайло Якович Білий вартував музей понад тридцять років. З Дмитром Івановичем він працював понад дванадцять років.

— Від небіжчика, — згадує Михайло Якович, — я багато дечого дізнався про ті експонати, що лежать у музейних вітринах. Як тільки побачу, було, що він проводить екскурсію, стаю до гурту, уважно прислухаюся до голосу Дмитра Івановича. і багато чого запам’ятав. Усе це стало мені потім у великій пригоді. Інколи в музей заходить людина, дивиться на експонати, але, бачу, не все розуміє. Тоді я підійду до відвідувача та й спитаю: «Мабуть, вам тут щось. незрозуміле?» — «Та дещо й неясно. Я вперше в музеї».

Михайло Якович бере тоді на себе роль екскурсовода, розповідає відвідувачеві так, як чув од самого Яворницького. За ці пояснення люди дякували Білому, а той згадував добрим словом свого вчителя.

Нелегко доводилося Дмитрові Івановичу збирати й зберігати музейні експонати. А якщо вже попала в музей якась річ, то звідти вирвати її було нелегко.

— Доки я тут директором, жодна річ не пропаде, не загине!

Та коли йшла мова про те, щоб допомогти іншим музеям, він охоче приставав на це.

Якось зустрів Дмитра Івановича один відповідальний працівник і відрекомендувався:

— Я з окрнаросвіти.

— Як ви сказали? Щось я не розумію цієї мови!

— Я інспектор окружного відділу народної освіти.

— Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищої єпархії!

— З окрнаросвіти.

— Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?

— Хотів спитати вас, Дмитре Івановичу, чи ви чули, що керівники художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усі художні картини вилучити з вашого музею і передати їм.

— Що кажете, всі картини?.. — Дмитро Іванович гмикнув, примружив очі й сказав: — Зразу видно: курка не дурна — не од себе, а до себе горне!.. От що, всіх не дам, і не просіть, а деякі — будь ласка. Нехай приходять — поділимося. Художньому музеєві треба допомогти.

І допоміг. У 1923 році Дмитро Іванович передав художньому музею понад 100 творів — головним чином західно-європейського мистецтва. Ці картини він погодився взяти для «зберігання» від катеринославських багатіїв, які на початку революції 1917 року чкурнули за кордон.

Обласний музей ім. Поля, коли ще ним керував Дмитро Іванович, відображав своїми експонатами в основному степову Україну. Щоб відвідувачі музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький «переніс» частину Дикого поля часів Запорозької Січі на територію музею.

Коли стати обличчям до музею, то ліворуч, біля самого приміщення, шумів густий та високий пирій, а з нього виглядали голови кам’яних баб. Узимку, як пройтися по цій полеглій траві, то здавалося, ніби ступаєш по величезній припорошеній снігом подушці.

— Гляньте на цей клапоть землі з пирієм та кам’яними бабами, — показував екскурсантам Дмитро Іванович, — і уявіть собі дикі простори степової України, де безліч пурхало всякої дичини, багато було всякого звіра. Тут не вистачає тільки козака в поході. Заїде запорожець у таку гущавину, тільки голова височів звідти. Ото була трава!..

Після того, як Дмитрові Івановичу довелося залишити музей, він часто навідувався ввечері до діда Білого, приносив йому вечерю — борщу або каші.

— Бери, Михаиле, їж, бо ти, мабуть, голодний, а ці сухарики віддаси Жучкові. Де він?