Цар взяв до рук знайомого папірця і зразу ж проказав:

— Тут все ясно: намальовано дві хати під соломою, між ними тинок, під ним дірка, а Грицькова свиня пролазить до твого городу і робить шкоду. Так чи ні?

— Точнісінько так! А я в саду зустрів одного лана, показав цей малюнок, довго йому пояснював, а він як свиня в апельсинах — нічого не зрозумів. Тоді я йому й кажу: ось я піду до царя. Цар не дурак — все пойме».

Найактивнішим кореспондентом Яворницького був учитель з Томаківки Микола Костянтинович Сергіїв, з яким у вченого склалась щира й тепла дружба.

Літо 1928 року. Будівництво Дніпрогесу в повному розпалі. Археологам не можна гаяти часу. їм треба якнайшвидше дослідити острови та узбережжя Дніпра, що будуть затоплені. До Кічкаса виїхала археологічна експедиція Академії наук УРСР. Голова експедиції — академік Яворницький. Йому доручено скомплектувати експедицію і провести всебічні археологічні розкопки в тих місцях, де він десятки разів ходив за своє життя. До цієї експедиції Дмитро Іванович запрошує і вчителя М. К. Сергіїва.

Але Сергіїв через тяжку хворобу не зміг виїхати до Кічкаса й узяти участь в археологічній експедиції. Тому Яворницький порадив йому збирати етнографічний матеріал, яким був згодом дуже задоволений.

Надсилаючи зібраний етнографічний матеріал, М. Сергіїв просив професора розібратися в ньому — одібрати краще, варте того, щоб його десь можна було використати.

Інколи Яворницький і сам не міг розібратися в надісланому матеріалі й, не соромлячись, просив допомогти. Отак в одному листі вчений просить пояснити, що означають слова «попряхи» та «супрядок».

Сергіїв одразу ж відповів:

«Попряхи — дівки чи молодиці, що збираються в родичів чи сусідів прясти. Супрядок у Томаківці зараз немає, лишилося щось схоже на досвітки, тільки дівчата приходять туди без роботи, погуляти з парубками. Жінок і чоловіків там немає»[65].

Згодом М. Сергіїв, за клопотанням Яворницького, був призначений уповноваженим у Томаківському районі по охороні пам’яток матеріальної культури.

У ХРАМІ КУЛЬТУРИ

Кожного ранку о десятій годині Дмитро Іванович з’являвся в музеї. Від свого будинку до музею він завжди йшов одною дорогою — повз собор, через майдан Жовтневої революції. Цей майдан тепер став розкішним парком, а раніше він був майже голісінький — без дерев і квітів, тільки де-не-де острівцями росла на ньому травичка.

Цю дорогу в Дніпропетровську так і називали: дорога Яворницького.

Вже зранку діди-сторожі Федір Іванович Білий або Олімпій Андрійович Щукін чекали його біля входу, щоб вчасно відчинити двері й першими привітатися. Робилося це з щирої поваги й приязні до вченого.

Ступивши до дверей, Дмитро Іванович знімав свого капелюха з широкими крисами, тепло вітався, заходив до кабінету, вішав пальто й ставив у куток ціпок. Після цього обходив музей. Тихою ходою, уважно придивляючись до вітрин, до знайомих експонатів, директор проходив через усі кімнати музею. Оглядаючи господарським оком кожен закуток, він робив зауваження, давав співробітникам поради — де саме і як краще виставити новий експонат; тут же й когось підбадьорить, того похвалять, кине на ходу живу репліку, а потім, задоволений, повертається до свого кабінету.

З його кабінету часто можна було чути гучний сміх. Це Дмитро Іванович комусь розповідає щось цікаве й дотепне.

Одного разу, обходячи музей, Дмитро Іванович помітив, що якісь два молодики ходять по музею в шапках. Він підійшов до них і ввічливо сказав:

— Зніміть, молоді люди, шапки. Але юнаки невдоволено глянули на старого, очевидно, сприйнявши його зауваження за образу.

— Що ми — в церкві, чи що! — забурчали вони.

— Ні, не в церкві, а в храмі культури. А це вище за церкву. Тут зберігається те, що створив народ протягом багатьох віків. Тут — історія, хлопці, а перед нею і шапку не соромно скинути.

Та це не вплинуло: зухвальці не зняли-таки шапок. Дмитро Іванович повернувся до кабінету розгніваний, руки в нього тремтіли.

— Що з вами, чому ви так схвильовані? — спитали його.

— Та як же мені не хвилюватися, коли там якісь два нахаби зайшли в музей у шапках і не хочуть їх зняти. Що це таке? Як можна?

Ми підійшли до тих зарозумілих молодиків і сказали їм, що з ними розмовляв директор музею академік Яворницький і що його дуже образило їхнє зухвальство.

Після цієї розмови хлопці зняли шапки, а потім погомоніли між собою, зайшли до кабінету директора.

— Вибачте нам, професоре, ми справді недобре вчиняли.

— Гаразді А скажіть мені — відкіля ж ви?

— Ми самі з села, нещодавно влаштувалися працювати в прокатний цех заводу імені Петровського.

— А знаєте, що сказав про музей Григорій Іванович Петровський, ім’ям якого зветься ваш завод?

— Ні, не знаємо, не чули.

— Він, як був у музеї, сказав мені: «Привчайте, Дмитре Івановичу, нашу молодь до культури. Музей — це скарб, велике надбання людства. Тому з великою пошаною треба ставитися до пам’яток культури минулого…» Отже, поважайте себе та й мене, старого, не ображайте. Я ж вам дав розумну пораду, а ви грубо, безтактно відхилили її та ще й поглузували з мене, старої людини.