Зате Новий рік видався у мене на причуд бурхливим, своєвільно-розгульним і безконечно радісним. Сам не вірив, що у моїй господі може таке статися. Я запросив Боярів — Михайла і Марту, я запросив молоду пару, яка переїхала недавно сюди аж з Едмонтону і яких я знав з нашого табору в Европі, а також, розуміється, я запросив Снилика, але на цей раз не самого, а з його нареченою. Зі Сниликом не була легка справа, він наполегливо кликав мене на забаву до клюбу торгівців, що недавно заснувався, але я вперся і це вирішило. До цього часу я лиш між іншим догадувався, що мій приятель, цей добрий торгівець реальностей, має також цікаву, повненьку, рожевощоку чорнявку з далеких прерій Саскачеванщини, яка прибула до наших берегів, як і ми самі, шукаючи фортуни, і зачіпилася за такого солідного кита торговельного царства, яким без сумніву є наш шановний друг. Взагалі Снилик розцінювався на біржі наречених дуже високо і не мало наших чудових емігранток попекло свої пальчики на цій операції, але чорнявка з далекої Саскачеванщини мала більше щастя і можливо тому, що за нею дось там за обріями лежало дві секції фармарського лану, вкритого золотою пшеницею, якого вона була єдиною спадкоємницею. Зрештою, це могло бути лишень невиправдане припущення, бо ж Снилпк, як і більшість наших чесних таборян ДіПі. на початку прибув не просто до столиці цієї нашої провінції, а до славетньої метрополії світового фармарства Вінніпегу, де він ще не був "Снилик і Ко" і де він пізнав свою чорнявку на якомусь балі чи не з приводу одного з’їзду СУС, не конче орієнтуючись, які саме лани пшениці супроводжували її призначення. А тому дуже можливо, що в цій судьбоносній пригоді головну ролю відограла не так фарма, як невмолимий фатум споріднення сердець, які зійшлися з двох кінців земної кулі у Вінніпегу на вулиці Мейн, щоб створити цю містерію і розігрувати її на романтичних берегах блакитного Онтаріо.
Друга пара — нові торонтці, молодий, русявий інженер-будівельник Іван Медик, старий приятель Бояра, абсольвент відомої політехніки передвоєнного Дан-ціґу і молода його, колишня учителька і прімадона таборових театрів Ярошевича, чорнява пані Ірина — подружжя епохи ДіПі, які так само, як багато інших, об’їхали половину нашої плянети, щоб трохи спізнено, шукати місця під сонцем тут між нами. Я познайомився з Медиком ще давніше і запросив його не випадково, як також не випадково було продумане ціле це моє бурхливо підприємство, про що буде мова пізніше.
Вони прибули двома машинами, знайомим старим приятелем, темно-синім Шевролетом Боярів і не менш знайомим темно-зеленим Фордом Снилика, хоч доїхати під саму мою резиденцію їм не пощастило, просто тому, що мені не пощастило прочистити від снігу весь доїзд від алеї Матіяса до моєї господи. А через те, вони були примушені залишити свої люксусові засоби модерної комунікації зараз при в’їзді до моєї садиби і вже далі пробиватися довгою, глибокою стежкою, що моїм гостям, особливо паням, на диво сподобалось. — Зовсім, як на селі! А тут справді чудово! А які сосни! А яблуні! — Самі захоплені оклики… І мені було приємно їх чути. Здавалося, що я в якійсь мірі до цього спричинився. Снилик рішуче не пізнав моєї антикваріяльної резиденції, а Медик, з виглядом знавця, старанно оглянув і належно оцінив її внутрішній зміст. Пані Марта у першу чергу глянула на малюнки Лени і голосно заявила, що модерного мистецтва вона не визнає і вважає його за звиродніння, натомість пані Ірина, дуже демонстративно виявляла своє захоплення цим мистецтвом і охами та ахами не могла ним нахвалитися. Трохи збоку лишалася мовчазна і скромна фармерка панна Ольга у своему пишному мінковому хутрі, хоча можна було приблизно догадатися, що ціле це моє латане підприємство їй не особливо імпонувало.
А взагалі мій дім — моя фортеця, заповнився рухом, шумом, блиском, засвітилися світла, загомонів "Філіпс". Я вперше за своє життя зважився на таке патетичне підприємство, всі троє пань, на чолі з Мартою, завзято мені помагали, вони окупували мою маленьку кухню і старанно почали готовити всілякі сендвічі, в той час, як їх достойні мужі, озброївшись цигарками, заповняли мій сальон тютюновим димом і авторитетно рішали долю теперішнього світу. Війна в Кореї, наближення виборів у США, заколоти советських сателітів, виступ на світову арену політики динамічного дядька Хрущова — все це невичерпальна криниця невичерпальних комбінацій і можливостей.
Я тримав діловий контакт між сальоном і кухнею і був трохи збитий з пантелику, бо отримав через Боярів, несподіване привітання від Лени з пречудовою лінографією "Сидяча дівчина", яку я колись бачив у неї і яка мені тоді дуже подобалась. Отже я мав причину дістати добрий, гомінкий настрій, на що гостро реагувала Марта, безнастанно атакуючи мене в’їдливими заувагами. Я був для неї нечемним господарем, в моїй кухні відгонило мишами, я накупив не тієї ковбаси, мої сардинки зіпсуті. Я натомість засипав її щедро нещирими компліментами про її надмірні господарські здібності, її почуття дотепу, гумору, краси, на що Ірина і Ольга, з блискучими очима, висловлювали також свої претенсії, що їх занедбується в користь Марти. Марта, натомість, не зважаючи на цей жарт, поблискувала, як вовчиця, своїми великими котячими очима, злорадно заявляла, що коли когось тут занедбують, то ніяк не на користь її, а тієї он примадонни, що її фотографії розтавлені по всіх вівтарях. — А вона справді гарна, — вирвалося спонтанно у Ірини. Марта затискала зуби, щоб не вибухнути остаточно, а я, щоб віддячитись усім, поспішно розливав у старі, кришталеві, великі і малі чарки іскристу, червону, французьку маляґу для пань і не менш іскристі "рай-віски" "олд ведінг" з джікджерелом і льодом, для панів. В запасі на моєму столику стояло ще кілька пляшок, між якими спонтанно виділялася барвиста голівка білої смірновки і кілька золотих голівок місцевого шампанського, яке трималося на дванадцяту годину.