— Чи ви розумієте, що це значить жити в такому музеї тридцять років? — питала мене пані Сомерсет.
— Ви станете мумією. Я ще не стара, але я вже мумія. Мене не зворушують навіть любовники.
Можливо, можливо, але я мав на це свої погляди і свої пляни. По перше, в моїх очах, вона ніяка мумія, а цікава, трохи втомлена достатком і можливо затроєна алькоголем і нікотином людина, а щодо речей, то я не вбачаю в цьому музею, а лишень невід’ємну конечність щоденного вжитку, як сонце й повітря, вони мені потрібні, я заповняю ними свою порожнечу, я потребую ґрунту, я впускаю до нього коріння. Он та широка, міцна, ніби з бронзи шкіряна канапа виточена з найкращого європейського дуба, це не музей. Це мебля. На ній можна не тільки сідати, але танцювати аркана або той монументальний, як стара фортеця, фотель, всі ці бронзові витребеньки, це не тільки речі, це співчинники і співтворці мого многогранного діяння. Я мав фотелі, я мав скунксів, я мав Нефретете, я мав… багато.
За вийнятком долярів. Мої борги лежали на моїй душі олив’яним гнетом, половина мого стандартного зарібку відходила на його погашення, для мене лишалися крихти і, як що не знайду інших джерел прибутку, це може заморозити мое існування в такому вигляді на багато років. Я мушу щось зробити і мушу знайти вихід, мені імпонує моя літня операція, за ті пару місяців я зробив більше готівки, ніж за рік праці у "Равн-трі". Нічого не лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Ці пречудові споруди нашої надмірности в просторі. Для зору, для тіла. для духа і для… банкового конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок… Недавно мені оповів "Рідер Дайджест", як один ірляндєць з Бостону зробив на цій справі триста мільйонів. Чому б не зробити мені бодай триста тисяч? І хтось мені ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба його подвоїти. Математика любить курйози. По новому році мушу це випробувати.
II
Моє перше Різдво на цьому новому анахоретському місці пройшло тихо, осамотнено, скромно. Ніяких ялинок, ніяких дідів Морозів, ніяких навіть привітань. Мої знайомі були збиті з пантелику моїми змінами адреси і виїзду на цю провінцію, а я, звичайно, не придавав цьому великого значення. І, розуміється, я думав про Лену. Минулими роками ми мінялися привітаннями, я висилав їй щось вишукане з ілюстрованих журналів і скомпоноване у певну цілість з кількох ілюстрацій на тему Різдва. Переважно це були картини загостреного чуттєвого вислову, які мали б характеризувати мої до неї відчування на тлі наших взаємних стосунків. Вона ж, звичайно, присилала мені пречудові, абстрактні зарисовання власної композиції з улюбленою її тематикою народження в релігійних версіях. Але на цeй раз між нами запанувала глибока мовчанка. І з моєї вини. Я просив її не висилати святочних привітань… Просто тому, що не маючи ніяких інших контактів, таке привітання прозвучало б банально і лишень ображало б мої по чуття.
Але я багато, без перерви, наполегливо про неї думав. Я мав три дні вільних, у моїй хаті було тепло, ніякі зовнішні витівки зими не мали до мене доступу, я лежав у піжамі і домашньому халаті на канапі і під шум вітру за вікном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до дому, янголе", що у мене не виходило, бо на перешкоді була Лена. Наше знайомство, наше Сімко, наші пригоди, наші більші і менші зустрічі, епізоди, деталі, і чим більше про це думав, все більше і більше жалів, що їі немає зо мною у цій затишній хатині. Яка це була б ідеальна, неповторна комбінація таких двох вийнятково загострених течій чуття. Від цієї уяви у мене крутилась голова і не хватало уяви. Я впирався поглядом у голівку Нефретете. або зривався, хапав то тографію, що стояла на моєму нічному столику, ту саму, яку я зробив одного разу, ще коли Лена мешкала при вулиці Шша, у домашньому робочому халаті, у стоптаних виступцях, з рукою піднятою догори, якою нона притримувала розпатлано вітром волосся. Вона була так близько, так близько, ось вона на тому клаптику паперу, її приплющені, не звиклі до гострого сонця, сірі, плятинові очі. І той її гнучкий, високий, довгий стан, що так чарівно умів вигинатися у ритм музики чи любови… І в такий час мені здавалося, що наш розрив не реальний, що він неможливий, що ми не розійшлися, а лиш розірвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час вона так само, як і я у тоні і ритмі тих самих думок і уявлень. А коли я намагався уявити її подружжя і її чоловіка, невідомо чому був переконаний, що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був мій культ — дуже живий і дуже переконливий; він виповняв всі мої атоми і всі мислі. Вона мешкала у тій другій золотій кімнатці, де на стінах висіли три її мальовані гострими мазками кольорові візії, до яких я іноді торкався пальцями, щоб відчутії напруження її думки.
Не мав я рухливіших контактів і з пані Сомерсет. За нашими правилами, це свято було інтимним святом родини, ще перед тим, вона переслала мені, як звичайно, Катрусею, шматок дуже солодкого родзинкового печива, а я натомість вислав їй дуже пишну осріблену, з краєвидом романтичної зими, картку. У день Різдва на її подвір’ї і в її домі було також тихо, від полудня почав падати традиційний, різдвяний, лапатий сніг і широке гілля наших чудових сосон почало одягатися у білі, ватові рукави. Було тихо, справді тихо, божесько тихо. І коли пролітав десь там далеко вечірній потяг, ціла долина здовж озера гриміла громами, ніби у цій тиші проїжджав по сірому небі сам творець грому і блискавки у всій своїй громотворчій подобі і могутності.