Міцно припікало сонце і я мусів тікати до води, вода була чиста, тепла, по пахви глибока з пісковим дном, Лена заздростила і намагалася вцілити мене лушпиною з помаранчі, я віддячувався бризканням на неї водою, а потім я виліз на поміст і танцював незграбно якийсь танець, обтрушував, як мокрий пес, воду, яка швидко стікала з мого рожевого, покритого волоссям, тіла.

Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджі велику, смуглясту парасолю і розпустив її над її лежаком, а потім ми лежали побіч на рогожці горі-лицем, Лена робила мені збитки, намагалася запхати до ніздр мого носа якусь шматку, це мене лоскотало, я обернувся горі-спиною, тоді вона кошлала моє волосся, масувала мою спину і вискубувала на плечах волоски.

— Ай! Лено!

— Що, Павле?

— То ж болить.

— Помилково я взяла кілька нараз. Я буду по одному.

Я швидко повернувся догори животом. — О! Це ще краще. У вас на грудях справжні джунґлі.

Я піймав її за руки. — Но! Це насильство! — казала вона спокійно.

— Апелюйте!

— До кого?

— До Бога. До Об’єднаних націй.

— А, пустіть.

— Не так скоро.

— Пустіть!

— Нема милосердя.

— Є милосердя.

— Де?

— Я вас вкушу.

— Кусають лишень собаки.

— І суки.

— Ну, добре. Кусайте! — я ще міцніше стиснув її зап’ястки.

— Ой! Не буду, не буду!

Я пустив її руки, на зап’ястках з’явились білі знаки, які швидко ставали червоними, Лена дмухала на них і бурчала: — Тиран! Будуть синяки.

Я зірвався на ноги і пружно з розгону шубовстнув у воду, я поринав з головою, я виринав, я порскав, як тюлень, мені було приємно, радісно, легко, але коли я вигулькнув з води в останнє і зиркнув на веранду — Лени там не було. — Лееено! — кликнув я, але відповіді не дістав. Я миттю вистрибнув на поміст, біг наверх, з мене текло, я лишав сліди, вбіг до великої кімнати, все там мовчало, двері до Лениної кімнати були зачинені. — Лено! — кликнув я ще раз, знов не дістав відповіді, збоку лиш бурчало радіо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей і побачив Лену перед дзеркалом, як вона спокійно натирала кремом обличчя. — Ви щось згубили? — питала вона спокійним тоном і додала: — Звичайно, до дверей треба застукати.

Я був по школярськи збентежений і зовсім розгубився. — Я вас образив? — вирвалося у мене.

— Як ви можете вриватись до мене у такому вигляді? — питала вона тим самим тоном.

— Я вас образив? — повторяв я своє.

— Ні. Ніі! Нііі!! — викрикнула вона до дзеркала і повернулась до мене.

Я втік. Я отямився. Я вирвався з кімнати, двері якої одразу за мною зачинилися… Я був шалено вдоволений, почуття двоїлося, троїлося, множилося, хотілося доброї музики, я почував себе обновленим, відсвіженим, дужим. Я знов вийшов на веранду, перед моїми очима стелилася бурхлива панорама води, неба, далеких берегів. Все довкруги жило живим, хижим ритмом, все гомоніло, рухалось, бігло, летіло — молоде, свіже, пружне. Моє тіло і мій дух вливалися і доповняли загальний тон, ритм і настрій.

Незабаром до мене долучилася Лена. Вона мала відсвіжене обличчя і зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як школярка, вона взяла мене машинально під руку і запитала: — Містер? Як справа з вечерею. Ви готовили обід, а я…

— Пропозиція прийнята, — перебив я її в тон її мови.

— В такому разі переходимо до наступної точки: що б ви бажали на вечерю?

— Марципани!

— Кес-ке-се марципани?

— Одна казкова їжа, яку готовлять з молока райських птахів і ще з якихсь небесних мадриґалів.

— Заскладний рецепт. Вернімося до реальности.

— В такому разі курку.

— Ви ж казали, що там лиш півень.

— Завелика жертва. Інша пропозиція: краби, кетова ікра і сосиски. Це номер один. Номер два: чорний хліб, часник, шинка "ессекс" і кава "юбан". Плюс масло і ецетера, ецетера…

— Докиньте до того вітамінів і асортимент схвалюється.

— Мультівітамін "віґор".

— Салата. Чи маємо салату? Редька…

— О, мій Боже! Хай буде. Помідори… Щось таке… Салера… Трава, лопухи, кінський щавель… Давайте краще підемо в ліс і перейдемо на меню жираф. Го-го-го!

— В такому разі приступимо до виконання програми. — І вона відійшла. Я хотів було йти за нею, але до кухні мене не впущено, можу піти собі на коротку прогулянку.

На прогулянку я не пішов, але з тієї самої зовнішньої веранди, спостерігав зграю малих човнів, які змовницьки згуртувалися в одному місці трохи далі від берега, мов мушки, біля чогось їстивного насупроти випозичальні човнів "Єрін бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечірню ловлю. Сонце ще освітлює їх скісним промінням і відкидає по воді довгі, фантастичні, забарвлені червоними відтінками, рухливі тіні. Це, мабуть, їх випробуване місце, цікаво що там ловиться, бо я також належу до того дивовижного сорту людей, які можуть годинами чепіти в певному одному місці, слідкувати за вудкою і вважати це за насолоду. Я ловив бички у дніпровському лимані, камбалу в затоці Кілу, лосося у протоці Св. Юрія біля Ванкуверу..  А що коли б так відновити цю зоологічну гру і от хоч би завтра до сходу сонця, коли все ще спатиме, при такій рівній сентиментальній погоді, виїхати в якийсь закуток цього чудового озера.