— Я ж його наводила… Той мій вічний впертюх. Чи не поганий це знак?

— Покажіть його мені.

Вона подала мені свого маленького, округлого, золотого "Ельджіна" на чорній, ростяжній опасці, що нагадував око сови і був безучаснено пасивний. Держати в руці такий механізм, здавалося держати маленьке серце, ранене стрілою. Його символ величаво поєднувався з уявою про час, любов, насолоду і розпач. Я дуже люблю ці такі філігранні предмети, поєднані з нашими найінтимнішими прагненнями.

— Тріснула пружина, — зазначив я сухо.

— Пружина? Яка пружина? — здивовано питала вона.

— Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механізм має пружину. І ваш годинник також. І вона тріснула.

— Але ж чому? Зі мною ще такого ніколи не трапилось.

— Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з кожним і завжди. Але лишім годинника. Скажіть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано і чи маю впадати в розпач?

— Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу і піду танцювати. Чи маєте музику?

— Блю-танґо, заздрість-танґо, редроз-танґо, компарсіта-танґо… Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол…

— Досить, досить, досить… Але ж ви не танцюєте.

— Хто вам сказав?

— Хтось казав.

— Який феноменальний брехун. Але досить танґо, вернімось до обіду. Йдемо до ресторану? Тут є…

— Ви ж казали, що в "адміралі" тонни харчів, — знов перебила вона мене.

— Але ж ми не збираємось грабувати бідного Лисого.

— Якого Лисого? Він буде вам вдячний, що зможе відсвіжити свої запаси. Що там знайшли?

— Від молока райських птахів до голубців, вареників і шинок "есекспекерс" включно. Найблагородніші консерви, які тільки існують на плянеті.

— А чи крім молока райських птахів є там також коров’яче?

— Лишень "карнейшен".

— Отже, мій милий паладин, треба б дістати і свіжого молока. Є там якісь вітаміни?

— Вся азбука. Цибуля, помаранчі, хрін, ананаси…

— То чого більше? Шинка, цибуля, соки… А хліб? Чи є хліб?

— Справжній житній "бівер". Я привіз персонально.

— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…

— І прости нам провини наші…

— Як і ми прощаемо винуватцям нашим.

— Амінь.

— Чудово! — викрикнула Лена. Отже ми вміємо молитися. А якої ви віри?

— А ви якої?

— Мій батько був…протестант. Це я пам’ятаю.

— А мій православний.

— А ми? А ми? Якої ми?

— Це питання. Хіба що за батьками.

— А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така Гірошіма… Чи можливо нам.

— Просто не знаю. Взагалі… Особисто не допускаю повороту. Минуле — минуле! Нема назад.

— А як Бог?

— Новий початок. Все нове. А Бог… Хіба ми знаємо, як його висловити? Молімся і все. Все міняється, абсолютно все. Відкриті простори. Йти і брати…

— А яка по вашому буде Канада?

— Сплав націй… Нова, тверда, нержавіюча сталь рас, мов, духів смаків… Твердиня свободи, закована льодом півночі… Плюс гранітний аеродром космічної аеронавтики.

— Люблю вас слухати.

— Ви ж все це знаєте…

— За вийнятком вас…

— Я? Найпростіша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподівано, хоча засад-ничо вона не була несподіванкою, бо ще у Торонті я бачив на її столику кілька книжок з дуже мудрими написами і можливо сона з ними хоч поверхово знайомилась. "Революція всесвіту", можливо цікавила її просто з куртуазії, її гарна голівка не була найкращим місцем для великих думок, але бувають і несподівані вийнятки. Чому конче Сократ мусів бути огидою і чому б краси не можна сполучити з мудрістю… Це, зрештою, не моя тема… Не маю наміру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, відгадувала мої сумніви і, подаючи мені коробку "блек меджік", підозріло питала: — Ви мені не вірите?

— Прошу вибачити. Я не готовий, — відповів я.

— Для мене?

— Взагалі. І для вас. Ви не беріть мене драматично. Особливо коли я намагаюся мудрувати.

— Я старий демагог, нема потреби вибачатися, — казала вона і ще більше привставала, тримала своє накривало біля грудей і дивилася на мене очима кота. — Вгощайтесь вашою чоколядою… Це тема безконечна. Ще наговоримось.

Я сидів обережно на краю її м’якого ліжка, яке пахло цвіллю і парфумами бозу, дивився в її обличчя з легкою іронічною посмішкою, ми обоє вважали нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми взаємно пізнавались і намагались показатись одне перед одним в найкращому, по можливості, несподіваному, трохи екстравагантному вигляді. Лена була вийнятково близько від мене і в такій позиції, яка могла мене бентежити, в кімнаті було душно, тьмяно, велике дзеркало — комода відбивало піввиразні зариси наших фігур з плястичною лінією живота, грудей і профілю обличчя моєї партнерки.

Ми не мали чого більше говорити, їли чоколяду, склянка з помаранчевим соком стояла на столику, я був насторожений і запитав: — Лено. Скажіть щось про себе.

— Нічого так не зношу, як говорити про себе, — відповіла вона сердито. — І хто б хотів слухати. Або вірити. Кому, скажіть, потрібно вислухувати ваші божевільні пригоди.