— Надіюсь, що він… Що твоя виставка… Розуміється. Розуміється! — я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцію. — А тобі там не було скучно? — нарешті вирвалось у мене.

— На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.

— Мала товариство.

— Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що… Га-га! Я від раня до вечора… А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.

— Самовигнання в осамітнення.

— Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу… Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. І вгадай чому.

— Також втеча?

— Ні. Їздила зі Сезаном. І уяви: він здав іспит. Оцінка: сто п’ятдесят тисяч!

На хвилинку я далебі отетерів, мої очі напевно сильно побільшились, це звучало провокативно.

— Тішуся, що він себе виправдав, — хотілось звести мову на жарт.

— І "Коломия" стала моєю. Я її купила — приїжджай, побачиш, — Там тепер зміни, зміни, все перевернуто, навіть не впізнаєш. Недавно мала репортерів Ти напевно не читав. У мене був відомий Мек… Мек… МекКонор.

— Це мені нічого не каже.

— А він тебе знає. Це редактор мистецтва "Мекліну". Приятель Дейвісона. Говорили і про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Пані Сомерсет відома колишня протекторка мистецтва.

— Ти вирішила направду мене приголомшити.

— Це ще далеко не все. Мене вирішили познайомити знаєш з ким? Слухаю.

— Гантінґом Гартфордом.

— Порожні звуки.

— Добродій мистецтва. Збудував село для мистців Косбоа біля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта.

— О! Врайта. Знане ім’я. Бачив його проекти в "Лайф-і". Феноменальні. А взагалі, це, скажу, головокружні новини. Як і коли і…

— Багато поту і нервів. Мені пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудові умови. Але я їх знаю… Я ж відвідала і Грінвіч Віледж, і Лівий Берег в Парижі і Бель Ер… Це все, розуміється… Довгі бороди… І все таке… Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в іншу? Засадничо не зношу уніформности… А коли ще відвідала тебе… Того останнього видання.. Пропало. Я рішила жити по-своєму. Ти дав мені поштовх. Мені стало соромно вічно вдавати когось. Тепер моїм завданням — незалежність! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрією — вилізти на Медісон Евеню і маю деякі дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо? Чому не запрошуєш на танець?

Ми танцювали і це так пронизливо пригадало попередні наші зустрічі, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. — Як там мама? — питав я, щоб розвіяти цей настрій. — Нічого Дякую. Вона звикла. І помирилася. — Не забула ще мене? — О, ні. Ти був завжди її фаворит. — Я мав інше враження. — Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Ні-ні-ні! — А що доктор? — питав я далі. — Він також не здивований. Моя найпрекрасніша модель. Зробила з нього недавно кілька нарисів, був у мене на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. І між іншим, також твій добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а він, можливо, найкраще тебе розуміє. А взагалі я знайшла своє місце і вірю у сни. Пригадуєш мій сон у тебе на канапі7 Ти відгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове місце органічно пов’язане з краєвидом і освячене моїм першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, між нами справа далеко не скінчена… Мені твої проекти дуже імпонують, а я маю деякі також. Наприклад, збудувати щось… щось… Якийсь такий "віледж" для нашого мистецтва? Чому б тобі не стати Гартфордом?

— Дуже імпонуюча роля, лишень…

— Що лишень? Така безодня, тих всіляких мистців… письменників… артистів… науковців. Це ж в дійсності скарб — один шматок Сезана — сто ’п’ятдесят тисяч. А скільки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократів землі і неба. А між іншим… Там на Кесвіку… знаю будинок. Над озером. Парк. П’ять акрів. Вісімнадцять кімнат. Краєвиди… За одного Сезана? — Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром зором і я розтавав, як віск, у мене щеміло під кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чіта з гарячим, сірим оком. Вісімнадцять кімнат! Краєвиди! Парк! Над озером!

Це щось, як пошесть, у мене зароїлося від нових плянів і я зрозумів ідею Лени в її дійсних вимірах у цьому найновішому вияві. Її підроблення під мої смаки після її паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком і, танцюючи з нею твіста манерою звичайної польки, у моїй уяві заповнявся берег озера Сімко людьми мистецтва і науки. Я зовсім відрухово міцно притиснув її до себе, вона глянула мені у вічі і побачила відповідь. Це була мрія — знаю, але що не є мрією, як зерно початку і взагалі, як промінь променів ма” бутнього світла.

— Але де Катерина? Я її не бачу, — раптом змінила мову Лена.

Катря в цей час захоплено танцювала свій черговий твіст з черговим адоратором, її звинне, здорове тіло, ніби метелик квіткою, бавилось стаккато крови, м’язів і звуків, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося і ми з Леною вдалися шукати її і знайшли розчервонілу, захоплену і щасливу в гурті молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож і великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї, обняла її міцно і радісно викрикнула: — Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижі. Ми вас часто згадуємо. А де ваш чоловік?