І Хомишин почухав праву щоку носа. Він бачить, що його філософія знаходить пасивне співчуття в співрозмовників і гостей, залякався й, нахилившися, майже шепотом дихає в вухо сусідові: — а зачепи одного жида, ооо… — і махнув pyкою. — Це вам, — знов нахилився до вуха, — такого ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловік краще плюне й відійде. Це вже повірте мені…

— Маєте рехт, сусіде, — пошепки відповідає співрозмовник і обидва міняють зміст розмови.

11

Час набрякав подіями, що клали тривалі помітки на сторінки історії Гуцулії. Кольосальна по свойому розмірі та й артистичності революція обняла Европу. Гори наші, вбрані пошматованими лахами, опинилися безпорядними й у необмежній своїй наївності намагалися малпувати сусідні країни. Дні проходили туго й обережно. Зливи й сердиті вітри швидко підштовхували зиму, а разом з нею і біду. Населення корчилося, стискалося, мов кулак, тиснулися до своїх. одиноких захисників-гір і напнято чогось чекало.

Зараз по звільненні Павла, між ним, Юрою й ще кількома з наших "верховодів" відбулася нарада. Юра обкладав себе часописами, що їх приносили для нього з долини, читав і товмачив своїм краянам Вільсонові параграфи, говорив про нашу єдність з тамтими братами за горами, про необхідність обєднання… Він намагався переконати всіх, що коли ми захочемо, то ніяка сила не встані перешкодити нашому визволенні. Вдаряючи кулачиськом об стіл, він кликав на свідків усіх богів і заклинав гуцулів вступати всіх разом до своєї армії, що єдина принесе нам волю.

Справа одначе стояла не блискучо. Тисячоліття неволі поклала на душах народу глибокий і сумний слід. Та все-таки перемогло чудо, на очах творилася легенда. Кувалися мечі визволення й помсти. Родилися й вилітали в піднебесну височінь горді гасла боротьби, що безжалісно на черепя крушили рештки злочинної пасивності, а в огні і муках формувалися нові підстави будучого храму.

Бігли по горах порвані хмари. Ступали по оголених шпилях величезні босі лапи сердитих і обережних небесних летунів, ступали чуйно й м’яко, ніби тигриці дзвінких джунглів.

Ще день, ще два. Небо твердіє. Хмари замерзають у фантастичні гіганські крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавши на більйони кристаликів, щиро посипають ними тверді, повні камяних м’язів постаті Карпатських велетнів.

Наша залога день-денно, як тільки ранок вступав до касарні, під звуком сурми піднімалась і жила твердим військовим життям. Дисципліна, порядок, чергова служба, телефони й розпорядженя. До мене сходилися всі нерви низу й гір. Коли впали сніги, все частіше і частіше в моїй канцелярії, на головній вулиці, почали зявлятись суковаті гуцули, що вперто домагалися харчів. "Жінки, ади, пухнуть з голоду, діточки єнчать, гейби з тебе пичінки виймає".

Але хліба не було. Хтось пустив поголоску, що Україна, що повстала за горами, дуже багата на хліб. Ходили чутки, що там гниє пшениця, що там картоплею свиней кормлять, що хліб там щоденне їдло найбідніших людей.

Це оповів Іван Щутка, що недавно приїхав з полону. Він був на Україні й привіз з собою кусень хліба. Сусіди з околичних грунів позбігалися, бодай подивитися на хліб. А полонений розломав шмат хліба на дрібні кусники й роздал, мов проскурку, народові.

— Там, газдове, того хліба, що пси не їдять. На Україні, газдове, хліб сіють просто так собі… Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади, за кус чєсу і вігналосє в таку-оо стеблину.

Встав і показав рукою аж під стелю. — Там, чесні газдове, земля така, що масти нею хліб, гей би маслом і їж. Там не те, що наші гори.

Газди і газдині слухали й дивувалися. Дрібочки хліба не їли одразу. Обережно, мов святощі, несли в кулаках додому й віддавали дітям.

— На. Сесь український хліб. Сесь дав ми Іван Щутка, а той був на Україні. Їж, дітинонько, їж, бідо моя.

А коли знов посходилися до Щутки газди, він збиває розчухране волосся і каже: — то, чесні газдове, тота Україна, що сорок мільйон народу рахує, виживлює, знаєте, пів світу. А ось ми тутка гинемо. То є кривда велика, бо і ми українці, бо то і наш хліб.

Газди слухають і кивають головами. Їм от курити кортить, та немає чого. Щутка розійшовся і горить. Він громи кидае, домагається винного. Дайте його сюди!

Дійшли до того, що порішили писати до Україну скаргу. — Айно! Досить чекати Ми також люде. Хай Щутка сідає. Він і світу більше бачив і Україну знає. Пишіть, газдо Щутко!

Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкрабаєш. Треба паперу і все інше. Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася.

— Гей би на палінку, — кпиться Юра Свиридчук. — Гей би випити закортіло.

Зложилися і той саме Свиридчук, щоб не кпився, нічної години, мусить іти до Ясіня й з-під землі видобути паперу.

Пішов і видобув. Довго барився, газди чекали й лаяли. Не хватало терпцю. Навіть говорити не було чого. Сиділи мовчки. Кожний думав над тим, що писати. Кожний міркував у душі тверде слово скарги. Гірке, напоєне слізьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось уміти висловити його. Україна ввижалася кожному Божим образом. Вона їх вислухає й допоможе. Вона пішле їм отого смачного хліба. Одже ж там стільки його.