— А чим танки гризтиму? Ех, — казав Ведмідь, заїдаючи саламаху, — прийшов і мій час. Я йому не раз казав, тому Звереву на Луб’янці, тому чортовому синові, а він тільки сміявся, не розумів мене. Що значить — прийде? Поки він прийде — з тебе хіба мох лишиться. Ей, братік, братік! Єдинокровний! Ось дай дихнути! Допекли! Так уже допекли, до самого дна доїли, до печінок… — Омелько на нижній гілці поворушився. Ведмідь на нього не зважав: — Трапиться тобі на сто літ одна така нагода, і хочеться все зголити. Всі ті сто років! До останньої волосинки!

— Набридло, Ведмедю, все те твоє скиглення! — озвався Омелян.

— Мені ще більше обридло! Тому й заліз на оцю сосну! Мені також було б приємніше потанцювати на балу у фраку, ніж тут сидіти. Що? Може, не так? Але ж вигнали з хати в п’ятнадцять років, гонили по всій шостій частині земної кулі, поки не загнали сюди! Мені це також набридло!

— Але ти завжди те саме й те саме! — перечив Омелян.

— Чим, знаєш, бочка накисне, тим і смердить. А коли думаєш, що краще все замовчати, — твоє діло. По-моєму, замовчана правда нікому не принесе добра. Таке мусить переболіти! А тоді, може, хтось отямиться. Звичайно, не я… І не ти… Колесо історії, як кажуть, крутиться, і, може, з’явиться якийсь такий Вашингтон і на цій землі… А може! А може, якраз! Не віриш? Не така, кажеш, душа? Знесе Сталіна, але не знесе Вашингтона? А саламаха, кажу тобі, Омеляне, цим разом смакує, як марципан. Лише трохи замало, — закінчив свою мову Ведмідь.

— Здається, ти й на Кавказі бував? — по короткій мовчанці озвався знизу Омелян.

— Де я, спитай, не бував… Як видужали мене з мого столітнього миргородського гнізда отого проклятого тридцять другого — отаким ще голопузим, так аж до цієї сосни мотаюся між конституціями і проституціями, мов замотеличена вівця. Батька десь там… на Воркуті… на драглі… А мати під тиском сталінської опіки віддала Богу душу… Таки того ж тридцять третього. Географія, що й казати.

— А як ти попав до фіна? — зацікавився Омелян.

— Та… попав… — неохоче відповів Ведмідь. І по хвилині додав: — Ех, фіни! Ех, скажу тобі, народ!

Ведмідь замовк, чекав, либонь, ще запиту, але знизу почулося щось як собаче гарчання. Він глянув униз і побачив, що Омелян, звісивши голову каблучкою, спить.

— Ей, там, герої ще живі? — почувся з землі голос командира.

— Живі, живі, командире! Як білочки!

— Тримайтесь!

— Тримайтесь, командире!

Троян ішов від застави до застави, від гнізда до гнізда. З ним його новий ад’ютант Прохор. Підходив до кожної стійки:

— Здорові, молодці!

— Здоров, командире!

— Як дихаємо?

— Гаразд, командире!

— Повечеряли?

— Ще й як!

— Так кріпіться!

— Видержимо, командире!

Йшов далі. Було темно. Неба не було. Часом накрапало. Як звичайно, шуміли сосни. Під ногами потріскував трусок. Інколи ноги на щось спотикались. Троян бурчав. Прохор присвітлював ліхтаркою, ощаджуючи батерійку.

Доходили до передових, до далеких і найдальших. Поле. Ніч. Вітер. Над Бущенщиною заграва пожежі.

— Спіть по черзі, — казав командир. — Зміни не буде. Але не проспіть царства небесного!

— Як бетон, командире! — відповідали йому. І так до четвертої години. О четвертій Троян іде до свого лігва. Там блимає каганчик, біля телефону чапить помічник Залізняка, Кирило, а сам Залізняк пріє біля свого радіоапарата.

— Щось нового, Кириле? — питає Троян.

— Нічого, командире, — відповідає Кирило. — Товариші підбирають свою згубу! — додав по хвилині.

— Цікаво, скільки їх там згубилося?

— Соток на сім, кажуть…

— Но! Думаю, переборщили.

— Хтозна. Перли просто валом… А їх чекали на честь і сумління.

— А як там світ? — питає Троян Залізняка.

— Стара юшка, командире. Здають Крим. Готовлять ніби офензиву на Броди. З Італії якісь там дивізії перекидають.

Троян зробив якийсь неозначений порух рукою і, не роздягаючись, приліг на лавці з нетесаних соснових тичок… По хвилині він уже хропів. А ще по хвилині заснув і Залізняк, просто сидячи, спершись на глиняну стіну. Згодом заснув і Кирило. Біля телефону сидів залізний Прохор, що міг найбільше видержати, але його очі також злипалися.

Поволі, обережно, під дрібний весняний дощик надходив по-вовчому сірий ранок. Ліс ще спав. Лише час від часу хтось десь кудись, мов сновида, рухався. Прокидались звільна птахи, що ще якось тут задержались, починала просікатись, мов мереживо, перша зелень беріз, під ногами забриніли рослинки, що висотувались з пітьми ночі.

Зі світанком прокинувся і Троян, але діла для нього ще не було. Телефон мовчав. Змінена варта не принесла нічого нового, розвідка з Дерманя, Мизоча й Лебедів також була скупа. Небо так само було спокійне — лише затягнуте і брудне. Большевики, видно, зализували рани і підтягали резерви.

Годинник вицокував хвилини і години. О шостій задиміла кухня. О сьомій прийшов чай. О восьмій змінено варту. Біля дев’ятої почало ясніти небо, відкриватись поле. Біля десятої затих дощ. Обережно проглянуло молочної барви сонце. Потеплішало. Запарували поля, горби, сосни. Під вечір протряхли польові дорожини, засіріла глинковатка.