Цього ж вечора стало відомо, що кілька бригад з танками й гарматами появилися й в інших районах. Цього ж таки вечора зі сходу насунула велика, чорна хмара, і до ранку земля знов була вкрита білою верствою снігу. І хоча до полудня в понеділок сніг згинув, однак повітря було вогке, пронизливе, сіре. Над лісом перелетіли три літаки, знов скинули летючки, вимагаючи капітуляції, визначаючи навіть час — п’ятницю двадцять першого. Інакше буде зле. Інакше треба чекати найгіршого. А на доказ того Мизіч, Півче, Мощаницю і Будараж обсадило військо.

Ліс мовчав. Навіть згасли огні. Ночами було тихо і темно, мов у гробі. Минуло ще кілька днів, по селах, кажуть, робили мітинги, вербували людей бити «німецько-фашистські банди», мобілізували, реквізували. До лісу тяглися люди, троянівцям нелегко було відсилати їх назад, пояснювати й переконувати. Що можна тим людям сказати? Їх відсилали до Бущенщини, де творилась окрема бригада добровольців. Але ж жінки? Але ж діти?

IV

Минали дні і ночі, напружені, на самих нервах, без сну, без їжі, у постійному поготівлі на становищах, на заставах. Забувся хід часу, зникав простір. З вечора, з неділі на понеділок, з двадцять третього на двадцять четверте, в напрямку Мостів на захід розгорілась гарматна стрілянина. Згодом, у тому ж напрямку, вечірнє небо освітилось пожежею. Розвідка донесла, що курені Довбенка і Сторчана пробували прорвати лінію облоги, але це їм не повелося. Бій тривав цілу ніч, цілу ніч горіло небо, перстень облоги стягався, а над ранок ворожі лінії минули Мости і залягли під самим Гурбенським узгір’ям навпроти становищ Ясеня.

Того ж понеділка Троянові стало ясно, що його табір обійдено, що він лишився поза перснем облоги. Залишалось використати нагоду, намацати ворога і вдарити по ньому двома протилетунськими гарматами, знайденими при відступі німців, ще не вживаними, але зовсім готовими до вжитку.

Того ж дня, у тому ж напрямку стрілянина перейшла в барабанний гуркіт. Троянові гарматники гарячкове шукали ціль, і, коли, здавалось, її намацали, загриміли перші стріли. Бійці з напруженням слідкували за гуркотом і свистом своїх стрілен, луна котилась під Бущенський ліс, відбивалась від нього і верталась назад під Дермань. Не було контролю влучання, били навмання, але згодом з обсерваційного пункту Видумка, що біля Чеської Борщівки, змогли уточнити влучання, і по деякому часі ворожа батарея замовкла.

Табір ожив, підбадьорився, набрався духу, і, коли з Чеської Борщівки передали, що збито ворожу батарею, радість була велика. По якомусь часі звідти почала знов бити ворожа гармата, але сама ця коротка перерва багато значила, особливо там, під Гурбами. Настрій було встановлено, і, коли з Верховеччини нагло появились ворожі сили, бійці Царенка зустріли їх такою зливою огню, що ті негайно відступили.

Весь день і цілу ніч тривав бій під Гурбами. Над ранок двадцять п’ятого почало трохи втихати і ніби віддалятися. Замовкла ворожа гармата, і чути було лише окремі кулеметні серії. Десь коло десятої на Попівщину почали прибувати перші учасники тих боїв, що вночі продерлися крізь ворожі лінії. Оповідали, що москалі розгромили становище Ясеня, оточили курінь Сторча, що сторчанці бились до останнього, а тих, що за браком амуніції мусіли здатись, вибито впень. Сотні трупів — військових і не військових.

Москалі мали також великі втрати, були знищені одна їх батарея, кілька танків. Але бій тривав далі. Курені Докса, Довбенка і Мамая вимкнулись з оточення і зайняли нові позиції далі на південь у напрямку Суража.

На Попівщині не було весело, ніч з вівторка на середу була тривожна, сподівались атаки, тим більше що звечора над табором пролетіло кілька літаків і скинуло кілька бомб. Бомби не спричинили ніякої шкоди, але це був знак буревісний.

Бійці і командування їли й спали на становищах. Панувала сувора тиша, але все мовчало. Спробував був, як звичайно, гомоніти Ведмідь, що із своїм незмінним Омельком займав тепер, як він казав, найвище становище, бо на старій сосні. Мов звідтіль найкраще поле обстрілу, усе передпілля, з усіма горбами аж до Залужжя. Омелько спочатку перечив, мовляв, нас тут зістрелять, як ворон, але Ведмідь настояв на своєму, влаштував гніздо, і навіть зі сталевим щитом, що його вирвав із старого танка.

— Мене навчили фіни, — казав він, не уточнюючи, коли і де. — Там била на тебе кожна сосна. Диви, яке «полюшко-поле» перед носом! Лише коти кулею!

— Гаразд, гаразд. Але ти там загачись за сучок і здрімни бодай на хвилину, — відповідав Омелян, якому Ведмідь надокучив своїм вічним гомоном.

— Встигну! Надрімаюсь! Буде час! Дай хоч душу вилити!

— Та вже нарешті вилий! — сердився Омелян.

— Такого одним словом не виллєш. Надто воно накипіло! А тут диви яке повітря. І ось вечероньку підносять. Ей, ти там! — гукав Ведмідь згори на кухаря, що розносив вечерю. — Останнього разу я на твоїй котлеті зуба зламав!

— А навіщо вони тобі, зуби? — казав спокійно куховар, накладаючи до спущеної на мотузці їдунки якоїсь саламахи.