Чорнобривий, неголений дядько, що сидів на возі з батогом у руках, мовчки допоміг молодій жінці вилізти на віз, вимощений горохвяною соломою та застелений старим смужистим килимом, потім пацнув обережно по спинах конят, і віз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги.
Сама зустріч відбулася у селі Шпанові, що над Горинем, щось із шість кілометрів від Рівного, у типовій селянській хаті під солом’яною стріхою, у кімнаті з величезною кількістю образів по всіх стінах і цілою купою великих, тісно набитих подушок на ліжку в лівому передньому кутку, при гостях, при варениках, при чарці самогону… І, коли увійшла Віра в супроводі молодого, незнайомого чоловіка в селянському одязі, що був, одначе, Трояиовим міністром пропаганди Залізняком, усі гості, що сиділи довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що сидів на покуті, мов князь, у якомусь не то мундирі, не то піджаку, підняв свою велику, з розбитим волоссям голову і проговорив патетичним басом:
— О, нові гості! Це, браття, кума Анастасія, щось як дочка царя, з Києва. Прошу, знайомтесь!
Він був червоний, очі блищали, щоки пашіли огнем. І був помітно схвильований, хоч намагався не показати цього.
— Привіт великому капітанові! — жартом на жарт відповіла Віра, також помітно схвильована, з барвистою усмішкою, блискучими очима, у пишній вишиваній сорочці…
Умри, мій батьку,
Умри через мене втрете!
Твої рятівники —
розбійники і вбивці!
Твій Карл — їх отаман! —
Театрально прорецитував Троян, підвівшись на весь свій зріст мало не до стелі, але його ніхто не зрозумів. Вірі одразу влаштували біля нього місце.
— У вас тут, бачу, весело, — намагаючись потрапити в тон, сказала швидко Віра.
— У нас скрізь весело! І завжди! — промовив Троян, наливаючи склянку.
— Капітане! Не подужаю, — засміялась Віра, блискаючи на всіх поглядом.
— А ви ось закусіть! І подужаєте! — загомоніла пишна, повногруда, рожева молодиця, підставляючи миску смаженої, кольору старої міді, капусти.
— Гей, братця! Наливай! За куму! — виголосив Троян.
Всі загомоніли, десь ззаду патефон заграв «Полюшко», Троян, розливаючи, підносив по вінця повну чару забарвленого на рожево питва і крізь галас щось говорив про «велику, епохальну зустріч», про «куму з Марса», про «гльобальну епоху, що в ній, мов тріска в океані, плаває наша колосальна…». Його заглушив голос Віри, яка вимагала, щоб він нарешті сів.
Усі випили «за куму», а потім Троян і Віра, мовби потонули у загальному шумі, вели свою розмову притишеними голосами…
— Ну ж і красива ти у цій вишиванці, скажу тобі по чистій правді. З Дерманя! З Запоріжжя! Вишивала тітка Домаха — Петра Даниловича Карого… Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди… Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна,, кажу тобі! Тож на радощах — дай ущипну, чи, бува, це не сон…
— Трохи, кажеш, тужив? — блищала очима Віра.
— Трохи?! Як собака на прив’язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають… Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо, руку свою до того приклала!
— Ти трохи забагато випив! — перебила його Віра. — Подай он ті голубці, давно таких не їла…
— Їж! У нас тут є! Їж! Повно!
— Печені ось покуштуйте, — устряла до мови теж повногруда молодиця.
— Явдошко! Як вам моя кума? — спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.
— А! Гарні! Як пані! — гомоніла гаряча Явдошка.
— Чи не така, як у того Нечая, га?
— Е! У того була гетьманша…
Гей, з кумасею та й з Хмельницькою
Мед-горілочку кружляє… —
заспівала Явдошка соковитим альтом. — А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, — додала вона по хвилині.
— Моя, бач, панського роду! — докинув Троян.
Бо я панського роду,
П’ю горілочку, як воду, —
заспівала й на це Явдошка. — А все-таки, — спитала вона, — як ви її звете?
— Таж Анастасія! — зареготав Троян.
— А я думала — на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома… Ану давайте разом! — і Явдошка піднесла свою чарку.
— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.
— Хай буде і всі! — гомоніли гості.
Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків…
Троян був і п’яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.
— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом… Як маю вам казати? Ти? Ви?
— Продовжуй своє «ти», так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.