І коли над ранок, при першому дотику ранішньої заграви, потяг рушав далі своєю дорогою, Яків та його друзі проводили його поглядами з шелестючого осикового підліска на Здолбицьких «займиськах», де саме починали свої ранкові хорали гомінкі волинські солов’ї, що після в’язниці видавались Якову справжнім, небувалим і нечуваним чудом. Важкий дим потягу чорною поламаною масою лягав по грядках капустяної розсади, по рядах молоденьких соняшників, по розлогих хмельницях, що вже починали витися на дроти…
Яків у цей час нічим не скидався на «залізного майора», а нагадував скорше Енея, що про нього дотепно розповів один полтавець, або того Париса, сина царя Трої, після того як море викинуло його на берег прекрасної цариці Олени — жінки Менелая, що був царем Спарти. Цю казку читав колись ще юний Яків, і так вона йому тепер яскраво пригадалася, що він надумав себе звати Трояном.
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Була то довга, складна, повна турбот історія, дарма що вкладалася вона у рамці трьох місяців, коли в невеликому, але густому і яристому борі, що між селами Дерманем, Верховом і Бущею, званим Попівщиною, або Темним бором, отаборилась і почала оперувати ще одна з чисельних ватаг українських партизанів, що, з ласки відповідного підсоння, множились по лісах, либонь, разом із грибами, після теплих, літніх і підосінніх дощів. І назвалась вона в початках демонстративно Дванадцята Зелена Бригада, либонь, тому, що постада серед ночі, серед лісу і планувалась як кінний відділ.
Хрестили її ті троє друзяк, які ото в Здолбунові, разом з Трояном, випали з вагона, яким ідея Троянова лягла щільно на серце і які звались — Іван, що миттю охрестив себе казковим Царенком, Максим, що негайно став Залізняком, і Терешко, що не знайшов собі гідного відповідника ані в казці, ані в історії і тому Терешком так і залишився.
Всі троє походили десь із-за Дніпра, всі були комсомольцями часів Скрипника, «боролися за краще майбутнє трудящих всього світу», і всі побували на Сибіру, в таборах, у країнах вічної мерзлоти, ледве звідти перед самою війною вилізли і попали у вир нової метушні, що на цей раз прибула до них з другого кінця планети. Це було товариство дуже відмінне від інших партизанських ватаг, ніхто з них не нюхав ніяких націоналізмів, ніхто не носив шапки-мазепинки, і кожний з них ледве був ознайомлений з синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою і політичною відзнакою.
І брали вони життя інакше, ніж їхні колеги-«західняки», якось загальніше, якось, як вони казали, ширше, якось, може, легковажніше, не так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував і на коні, і під конем, і не раз траплялося стояти їм, як то кажуть, на самому краєчку життя, яке було для них від самого народження вічною загрозою, ніби вони жили в якомусь гнізді роздратованих ос або отруйних гадів.
І лише один з них, що найменував себе Залізняком, називав себе волюнтаристом, европеїстом і писав потайки вірші, що звучали приблизно так:
Сталеве небо, залізні зорі,
Огненні вітри, роки мов криця!
Вовком скаженим в чорному борі
Вию до тебе, моя вовчице!
Троян, що слабо розумівся на поезії, був вдоволений такою кількістю сталі та заліза і одразу йменував його шефом пропаганди, освіти і — на всякий випадок, якщо виникне така потреба, — культури… Шефом же штабу автоматично став Царенко, що хоч не був залізним, але вмів, як він казав, ставити діагнози, переводити аналізи і робити висновки.
— Це, знаєте, — казав він своїм виразним, лінивим полтавським говором, — буде так: попервах німота накладе як слід кацапці… (пауза). Опісля кацапка накреше німоті… (знов пауза). А тоді вже ми — лордам по мордам і в’їдемо в наш Київ, мов той Хмельницький, що ото на тій барвистій картині…
— Бра-а-атіку! — співав своїм козлетоном флегматичний, закам’янілий скептик Терешко, що варив для бригади полтавські галушки, подільську мамалиґу і волинську кашу. — Замовляй мерщій білого коня, бо до того часу, либонь, і миші порядної не лишиться…
— Терешку, Терешку! Вари свої галушки, а до високої політики не тич носа…
— А цур їй тій високій! Он той твій Кох у Рівному також «кухар», а диви, що витіва…
— От як я тобі покажу, який він мій, то забудеш, як і бабуня твоя звалась.
Диспут кінчався, але кожний лишався при своєму.
У той час, коли ліси сповнювалися рухом і гомоном, місто Рівне, наприклад, почало пустіти, ніби після посухи степ. Не стало ні Вайза, ні Пшора, ні штабу, ні пропаганди. Усе це пішло далі до Кременчука, до Полтави, до Ростова. Не стало гетто. Зникла і Шприндзя. Лише славетний уряд безпеки розрісся, розбудувався, розгорнувся ще Рейхскомісаріат, що обснувався довкола колючими дротами, шість метрів заввишки, нагадуючи величезного павука. Пили тепер не у Вайза і не у військовому казино, а у так званого директора банку «для України» Мюллера чи Шіллера, а також у великому, збудованому в старогерманському стилі будинку, що його назвали Німецьким Домом. На вулицях сухо, порожньо, вичувається туга, смуток, пригнічення, безнадія. Лише рої урядовців у своїх старанно випрасуваних, жовто-бронзового кольору уніформах та, як звичайно, валки — туди й назад — запрошених, застарілих, ніби вимучених, машин.