А коли покружляти довкола он тих промоїн, то можна вийти на сухе, а там уже й рукою подати до Сторожового дуба, за яким маячить Воронівка…

Санько зітхнув. Так близько жити від свого села — і за увесь час жодного разу там не побувати! Що правда, якось він нишком від діда вирішив туди пробратися. А щоб не було сумно, узяв з собою Барвінка, що саме прибіг з повідомленням від Швайки. І вже під самим селом їх побачила Варка Микитина. Чи то спочатку побачила Барвінка, а тоді вже вгледіла Санькову постать, чи навпаки, — проте заверещала на увесь ліс і дала такого драла, що й сніг за нею не встигав осідати. Спочатку Санько лише дивився їй услід і дивувався, чого вона так репетує. Тоді здогадався, що Варка, мабуть, прийняла його за вовкулаку. Ще б пак — якби Санько нічого не знав про діда Кудьму та його прудких вовчиків, — либонь, подумав би те ж саме.

… Щось кинулося на хлопця ззаду, повалило носом у сніг. А коли Санько протер запорошені очі, над ним стояло трійко молодих вовків.

— Тю на вас, — сказав Санько. — Хіба можна втрьох на одного?

Вовчики радо замахали хвостами. Вони були іншої думки.

Діда Кудьму вони шанували і навіть трохи побоювалися, а от Санько був для них такою ж істотою, як і вони самі, дарма що двоногою. То ж не встиг хлопець звестися на коліна, як Лиско й Бровко вчепилися гострими зубами в Саньків кожушок і потягли його у бік Воронівки. Тієї ж миті Куций прихопив міцними щелепами хлопцеву ногу — либонь, вважав, що їхньому малому господареві приємніше буде прогулятися у протилежний бік, до Лящівки.

— А, от ви які! — вигукнув Санько і сипонув снігом у очі Бровкові. Той облишив Санька і заходився смішно терти лапою свій писок. Бровко чомусь боявся снігової пилюки. Потім голосно чхнув і кинувся на Куцого.

А Санько зчепився з Лиском, якого пам’ятав ще малим неоковирним вовченятком. Проте зараз Лиска було не так просто побороти. А що буде, коли він виросте і стане справжнім вовком? Тоді, мабуть, і сам Барвінок не дасть йому ради.

Лиско то кружляв навколо хлопця, то відскакував назад, то, мов стріла, кидався йому на шию. Мабуть, уявляв, що перед ним клятий татарин. Біля горла люто клацав щелепами і знову блискавично відстрибував убік.

Нарешті Санькові вдалося схопити меткого вовка і повалити його на землю.

— Ага, впіймався! — зарепетував Санько, налігши всім тілом на Лиска. — Будеш тепер кусатися?

Захеканий Лиско якийсь час лежав, висолопивши язика. Тоді крутнувся в’юном і вивільнився з Санькових обіймів. Скочив на ноги — і раптом насторожився. І тут же радісно заскавулів, як мале цуценя.

Санько озирнувся. Сніговою пустелею у їхній бік чвалом котив величезний вовчисько.

— Діду! — зарепетував Санько. — Барвінок з’явився!

Барвінок з льоту лизнув Санька в щоку, тоді поглянув на вовчиків і, своєю чергою, радо замахав хвостом. Під правим вухом у Барвінка причепився маленький жмут торішніх реп’яшків. Санько вже знав, що всередині того жмута є вузенька полотняна смужка з вісткою від Швайки. Проте коли хлопець простяг руку до Барвінкової шиї, той відійшов убік. Певно, Швайка наказав, аби Барвінок передав повідомлення лише дідові Кудьмі.

— Діду! — знову заволав Санько. — Він мені не дається. Він хоче бачити тільки вас!

З землянки визирнув дід Кудьма. В руці він тримав шмат в’яленого м’яса.

— Молодець, гарно служиш, — сказав дідо Барвінкові і кинув йому м’ясо. Тоді виплутав із його шерсті жмут реп’яшків, видобув з нього стрічку й почав читати.

Санько заздрісно дивився на діда. От хто добре вмів читати! Лише гляне дідо на стрічку — і все вже йому відомо. А Санькові треба чи не півдня, аби щось розібрати.

— Що там, діду? — не втримався Санько. — Де Швайка з Грициком? Що з ними?

Дід Кудьма подав йому стрічку й сказав:

— Сам читай, коли грамотний.

І повернувся до землянки. А Санько заходився ворушити вустами:

— Ти, а, ти, а… тата…

Сонце ще не звернуло й з обіду, як Санько прочитав усе, що було написано на стрічці:

«Татари відійшли у степ. Кам’яниця наша. Приходьте до печер».

— Діду, я вже прочитав! — заволав Санько. — Швайка прибув до печер! То ми як — підемо туди, га? — Проте згадавши, що дідо занедужав, уже тихіше додав: — Чи, може, краще покликати його сюди?

Та дід Кудьма, вже одягнений, стояв на порозі землянки.

— Нічого з нами не буде, коли самі прогуляємось. Та й сніговиця, бач, розгулюється.

Взимку дідо вирушав у дорогу лише тоді, коли здіймалася хуртовина. Бо мало що може бути — раптом якомусь шибайголові заманеться податися до Вовкулацького кута, і він натрапить на людські сліди? А потім, хай Бог милує, і інших за собою приведе. А цього дідо дуже не хотів. Не тому, що думав про свою безпеку, а тому, що приймає від таких, як Швайка, важливі повідомлення і передає їх кудись далі. А новини ці дідо вважає важливішими за власне життя.

— Що з мене взяти? — казав дідо. — Нічого. А от коли наші вісті не дійдуть, куди треба, — тоді можуть загинути тисячі невинних.