— Не слід людям голови морочити всілякими казками, — гнівався дідо на ті Санькові розповіді про побачене.
— Та хіба ж це казки? — боронився Санько, бо вже переконався, що все це ввижається йому не просто так. — Може, воно й справді так було чи буде?
— «Може» не допоможе, — ще більше гнівався дід. — Треба не видивами всілякими жити, а власним розумом та руками, зрозумів? А видива лише розслабляють людей. От, скажімо, привиділося тобі, хлопче, що якийсь там Іван, не доведи Господи, має померти за три літа. Скажеш йому про це, а він складе руки та й заходиться чекати кістлявої баби з гострою косою. А землю хто буде скородити, а звіра полювати, а дітей доглядати? Ні, Саньку, краще не забивай собі і людям баки всілякими мареннями, бо хтозна, чи вони й здійсняться колись. Краще помізкуй, як те, що в тебе Богом закладено, віддати добрим людям. Бо так лише даремно сили тратиш…
Атож, дуже багато сил забирають ті видива і чаклування. Тож тепер Санько розумів, чому йому стало так зле після того, як він зачаклував хирлявого татарина.
І все одно йому, Санькові, так хочеться подумки ширяти між хмар, так вже хочеться! Особливо тоді, коли дідо загадає щось робити. А що є нуднішого, ніж вчити оці веді та глаголи? От Санько і подумав: цікаво, як будуть називатися ці веді років за п’ятсот чи й більше? І спробував. Звісно, зазирнути в те, чого, може, й не буде, вдається на дуже короткий час — майже такий, як спалах блискавки… І все ж Санькові вдалося дізнатися, що ази з ведями щезли, а літери стали називатися якось інакше. А як — дізнатися не встиг.
Чи, може, йому це й справді лише привиділося…
Дід закашлявся, і Санько випірнув з небуття. Не допомагало дідові нині навіть те зілля, яким він сам себе лікував. Дуже вже старий він, дід Кудьма. І до того ж, на ньому майже не лишилося живого місця. Одні лише сліди від шабель та стріл. Схоже, не раз і навіть не десять разів довелося йому побувати в найлютіших січах. І як людина може вижити після таких ран?
— Е-е, Саньку, — відказав якось дід Кудьма на це запитання. — На те я знахар і ворожбит. Якби не це, то, мабуть, вже й на світі давно не жив би.
І все ж дідові з кожним днем стає гірше. Морозно йому і стогне ночами. А оце нещодавно сказав таке:
— Мені, хлопче, протриматися б якось цю весну. Не можна мені помирати зараз. Треба тобі передати бодай найголовніше з того, про що відаю. А до решти своїм розумом дійдеш.
А відає дід багато. І розповідає так, що й не віриться, ніби це було насправді. І про стародавніх князів дідо знає геть усе, і про те, звідкіля та коли з’явилися в Україні татари, і про битви з ними…
Розказує дідо і примовляє:
— Слухай, Саньку, та запам’ятовуй добре. Бо більше ні від кого вже такого не почуєш. А колись перекажеш і дітям своїм.
А оце дідо заходився вчити його грамоти. Мовляв, негоже ворожбиту і вивіднику бути темним. От, наприклад, той же Швайка дізнався про татарський напад. А кинути все і сісти на коня не може, бо дуже далеко знаходиться. Може, навіть і в самому Криму. То ж напише кілька закарлючок на тонюсінькому шматочку полотна і перешле Барвінком. А дід Кудьма тільки гляне на той шматок — і все йому ясно: і коли татари мають напасти, і куди саме. А потім дідо передасть через вірних людей ту звісточку кому треба.
І хоч нелегко дається Санькові ця наука, однак дечого навчитися встиг. Навіть може читати окремі слова. Але ж це так нудно!
Дідо знову закашлявся. Кашляв довго, здавалося, аж горло йому от-от надірветься.
— Діду, давайте я вас полікую, — запропонував Санько.
— Дякую, хлопче, — в перервах між нападами кашлю відказав дід Кудьма. — Не треба на мене сили свої тратити. Якось вже перетерплю.
— Тоді я піч протоплю, — сказав Санько. — Щоб вам тепліше було.
Дід Кудьма проти цього не заперечував.
У віконце було видно, як на галяву вибігло трійко молодих вовків. У одного в зубах був заєць.
— Діду, а кому ви збираєтеся віддати Куцого? — запитав Санько, пораючись біля печі.
— Є один такий, — відказав дід. Здається, кашель у нього вже минав. — За нього Пилип просив.
Незабаром потеплішало, і Санько знову повернувся до своєї грамоти. Проте раз по раз позирав у віконце, за яким весело гасали вовки.
Дід Кудьма відкинув поли кожуха, поглянув на малого і посміхнувся.
— Що, не йде наука в голову? — запитав він.
— Не йде, — зітхнувши, згодився Санько.
— То прогуляйся трохи. Тільки ненадовго.
Припрошувати Санька не довелося.
Він вибрався надвір і примружився. Опісля печерних напівсутінків було так біло, що аж очам боліло. Довкола схилялися поодинокі сосни та кострубаті вільхи.
Санько піднявся на пагорб і роззирнувся. Як завжди, ніде нікого. І не дивно — стороння людина сюди навіть у найлютіші морози не добереться. Один лише дідо знають, якими стежками ходити. Та ще він, Санько. Ото коли взяти напрямок до тієї он купини очерету, затим через п’ятдесят кроків повернути різко праворуч, а потім звернути у бік Лящівки і через сотню кроків узяти ще праворуч, то можна дістатися ледь помітної стежки, що веде до Глухих печер. Там, у землянках, мешкають зараз майбутні господарі молодих вовчиків.