— Та я про це знаю, — сказав він. — Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі.
— То це ви тоді чхнули? — здогадався Санько. — А ми вже подумали, що то були ці… вовкулаки.
— Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? — насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав!
— То, виходить, це ви підклали нам луки і ножі?
— Був такий гріх, — охоче згодився незнайомець. — А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці — і тремтять на гілках, мов дві синички. А ще чого ви боялися?
Санько замислився.
— А ще за нами скрадався вовк, — згадав він. — Такий страшний. Навіть удень не ховався від нас.
В очах незнайомця спалахнули веселі вогники.
— Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То, мабуть, розправилися з ним, так?
— Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і втекли по Дніпру.
— Молодці, здогадалися, — схвально хитнув головою незнайомець. — А на Дніпрі з вами нічого не трапилося?
Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, — незнайомець скреготнув зубами.
— Ну, нечестивці, почекайте, — пригрозив він невідомо кому. — То, кажеш, його врятував вовк?
— Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його навмисне висвистував.
— Молодець, — похвалив Санька незнайомець. — Правильно здогадався. Будуть з тебе люди, якщо татари не спіймають.
Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав.
— То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку так в’їлися?
— Ніде нікого, — сказав Грицик. — Я і в степ дивився, і на плавні. Пустка. Одні лише птахи літають.
— Ну, птахи нам не страшні, — заспокоїв його незнайомець. — Не ми їх, а вони нас нехай бояться…
Незнайомець підвівся, ступив крок, другий — і раптом кудись щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв перед ними, посміхався — і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно повернувся Грицик.
— Не вірить, — образився Грицик. — Пішов перевіряти. Про що він тебе розпитував?
— Як ми сюди потрапили, — відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав: — Мені здається, що він за нами стежив.
Грицик недовірливо посміхнувся.
— Вигадуєш ти все, — сказав він. — Я б його побачив. В мене око зірке.
Тепер уже образився Санько.
— Не віриш? А звідкіля він знає, як ми вовкулаків хрестили? А зброю хто нам приніс до Сторожового дуба? Він сам зізнався. От тільки про нічних веслярів на Дніпрі не знав…
І Санько затнувся.
Біля них, начебто нічого й не сталося, знову опинився незнайомець.
— А таки не знав, — згодився він. — За це вам, хлопці, велике спасибі. А тепер слухайте мене. Ви здатні дістатися до плавнів? Не втомилися?
— Ні, — сказав Грицик. — Але ж там…
— Ти про тих, хто схопив рудого Мацика? То вже хай голова болить не у вас.
— Та ми не про те, — сказав Грицик. — Ми там на пагорбі залишили куріпку. Хотіли з Саньком засмажити, бо голодні.
Незнайомець зітхнув.
— Доведеться, хлопці, трохи потерпіти. А ви гарно заховалися, — похвалив він їх. — Молодці. І за куріпку від мого товариша вам велике спасибі.
— Від якого товариша? — запитав Санько.
— Є в мене такий. На нього покладаюся не менше, ніж на себе.
— То чого ж він не прийшов сюди? — запитав Грицик.
— Бо дуже сором’язливий. Та й справ у нього нині багато, Грицику.
— Звідкіля ви знаєте, як мене звати? — здивувався Грицик. — А, знаю! Це вам Санько сказав.
— Нічого я не казав, — заперечив Санько.
— Я, хлопче, мушу знати все, — сказав незнайомець. І невідомо було, жартує він чи ні. — Що ж, друзі, відпочили — і гайда далі.
Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає… Але як це їй вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись, новий знайомий сказав:
— Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку наступиш.
А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг.
— А як вас звати? — не витримав врешті Грицик.
Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його наздоженуть, і сказав:
— Кличте мене Пилипом. — Подумав і додав: — Поки що.
— Як це? — не зрозумів Грицик.
— А так. Сьогодні я Пилип. А завтра, може, буду якимось Саїд-беєм.
Хлопці злякано відсахнулися. Пилип чи то Саїд-бей посміхнувся:
— Не бійтеся. Для вас я ніколи беєм не стану.