І справді, через деякий час по той бік луків з’явилися вершники на вертких низькорослих коненятах. Було їх чоловік з двадцять.

— Ви куди? — ревнув Куролуп до жовнірів, що вже розвертали коней у протилежному від татарів напрямку. — До мене, пся крев!

Жовніри знехотя під’їхали до свого старшого.

Демко шепнув дідові Миколі, що заходився розбирати гатку:

— Тікайте, діду… Скажете в селі, що татари поруч.

— Та вони вже знають, — відказав дід Микола, уперіщив свого коня і зник в лісі.

А Демко рушив до жовнірського гурту. І якось так трапилося, що він знову опинився попереду.

Татари розсипалися широким півколом. Проте нападати не квапилися. Чи то побоювалися, чи то на щось чекали.

— Тримаймося! — підбадьорював жовнірів Куролуп. — Чом зирите на кущі? Не бачите, що й татари нас бояться?

Все ж про всяк випадок звелів челяді гуртуватися біля гатки. А тоді звернувся до Демка:

— Ти, хлопче, будеш попереду. А ми тебе підтримаємо з боків.

Татари поволі наближалися. З обох боків засвистіли стріли.

Один зі степняків вигукнув каліченою мовою:

— Здавайтеся! Хто здасться в полон, тому я, Мустафа-бек, подарую життя!

— Знаємо, як ви його даруєте, — крізь зуби пробурчав один з челядників, Варивон. — Аркан на шию — і гайда в Крим.

Демко з вдячністю позирнув на нього. Все ж таки, мабуть, хоробрі його нові товариші, дарма, що надто обережні. Ну й що з того, що вони опинилися за його, Демковою, спиною? Нічого дивного тут нема. Хто-хто, а вони вже знають, що коли він, Демко, розкрутить свою довбню, то навряд чи хто зуміє до нього підступитися. Може, навіть і своїх ненароком зачепити. Тож він, Демко, буде розмахувати довбнею, а нові друзі оборонятимуть його з боків і зі спини…

— Ану, хто з вас не боязкий? — гукнув Демко до татар і здійняв над головою свою важку зброю.

— О, гляньте! — гукнув хтось за Демковою спиною.

Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека — і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського.

Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп.

Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися — з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину.

Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців.

— Здавайся! — гукнув він до Демка.

Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята.

— Боїтеся, так? — гукав Демко. — Ану, хто перший!

Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою.

Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе — і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.

ЛЮДИНА З ДУПЛА

Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.

Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.

— Апчхи! — сказала голова. — Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?

Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.

Це був той, за ким гналися татари.

— Апчхи! — востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав: — О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?

Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав:

— Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно. А тепер, хлопче, — звернувся він до Грицика, — збігай-но до тих дерев та поглянь, чи не повертаються татари.

Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до Санька.

— Ну, розказуй, як ви дісталися аж сюди.

— Ми втекли з Воронівки… — почав було Санько, проте незнайомець його зупинив.