Минуло сімдесят весен, сказав його брат. Тепер мало б минути тисячу, як казала Царівна О. Але помилка, зупинка, і він втрачає право Бути, бо переступив Закон. Як він міг не впізнати одразу ж хату, де кілька років жили його батьки, де жив і він хлопчиком, де спізнав радість закохатися в Царівну О і звідки пішов у Озеро назавжди!
І одежа ця була таки його власна, справді це була та одежа, яку надбали йому батьки, яку вишивала і ткала мати, котра його любила, дуже його любила. Зараз він пам’ятав її, згадав уперше, і сльоза оросила його щоку — назавжди лишилась недоцілована матір’ю його хлоп’яча щока, бо все закрили хмари часу І відстані.
Волин раптом збагнув — ось чого йому забракло, чого йому найбільше хотілося — тепла родини, затишку домашньої оселі, материнської уваги — того, що лишилось десь далеко, на дні його пам’яті, але не згадувалось приявно, лише мучило зсередини і просилось — знайти.
Кохання жінки дало йому пристрасть і її втамування. Та одного разу стало цього мало, І він захотів цілісності І відданості лише йому і назавжди, природної правди. Це давала дівчина, невміла, сором’язлива, але така ніжна і лагідна у своїй невмілості, що серце вірило їй і забуло про все інше.
Мабуть, у кожній жінці шукатиме такий втраченець, як він, материнську любов, яка зникла для нього назавжди з лиця землі. Його мати, тільки його власна мати могла так любити його, щоб лишити про всяк випадок у далекій лісовій хатинці його одежу для нього — а раптом буде колись треба. Як могло це вчути материнське серце, як передбачити, що він ще з’явиться серед людей?
І чи могло воно передбачити, що інший її син, молодший, вкаже на нього пальцем і його скарають отут на горло. Цього разу вже назавжди!
— Слухай, ти, хто б ти не був! — сказав йому Яз, підійшовши з іншими. — Боги приймають твою жертву. Отже, це найкращий І тобі, і нам вихід. Якщо ти добрий дух, то боги тебе врятують, або ж якщо ти — демон Зла, то загинеш. Бо що ти — не людина, ми вже знаємо! Отож — на вогонь! Готуйся!
Гірше не могло статися. Хоч у який би спосіб не хотіли знищити його люди, виходу все одно не було. У воду ж не кинуть! А це єдине врятувало б його. Хіба що закопали б, то, може, якось… Але спалити! Вогонь — те, чого мав боятися найбільше Озерний Княжич Волин, в якому вода складала основну частину його тіла й духу.
Проситися було б намарно, говорити ні з ким, і Волин відчув, що це той кінець, з якого немає виходу. Просто це — кінець Озерного Княжича Волина. І він скорився долі, гадаючи лиш, якою буде його смерть, а точніше — яким буде його небуття, адже смерті в нього не було, тобто коли і ким він отямиться, яким буде його інше, ниціше життя?
Його не виплутували з сіток — боялися. Отож так спеленутого принесли на галявину, де стояли витесані з каменю постаті богів Перуна і Велеса. Перед ними вкопано було великий стовп, обкладений хмизом і сухим листям.
Сюди принесли Волина і прив’язали до стовпа. Так, щоби голова його була вгорі, а ноги внизу, однак не розплутуючи з сітки.
Потім Яз і ще двоє складали молитви Перунові, потім — Велесові, і в них просили справедливості, доброго урожаю, милосердя і добросердечності й офірували їм оцього нечистого, аби вони його узяли в ужиток собі, як хочуть, і що хочуть з душею його, аби іі робили.
А Волин між тим дивився в небо, на якому збиралися хмари, і між хмарами вдивлявся у пронизливу блакить, чисту і прозору, як води Озера, як його кохання до Леі, як очі Царівни О і як той колір, яким забарвлено було серпанковий вінчик навколо голови Леі, і той другий, того, що було в ній.
— Пали! — наказав старий Яз, і Волин глянув на нього, і бачив, як старий ніяково здригнувся, потім Волин розшукав поглядом у натовпі того старого, що був його братом Кліпом, потім Радана з дружиною й дітьми і злякану, ридма ридаючу Леу. Вона не могла не прийти, всім було велено бути на спаленні нечистої сили. Не прийшла б — лиж могли б подумати. І Волин побачив, що Гей, який теж був тут, був сином Кліда, а Клід сином Кліна, його брата. Отже — Гей був онуком його брата і через брата його онуком також.
Він побачив, що саме Гей і одружиться скоро з Леою, що раді забути біду батьки одразу ж погодяться на весілля, і Леа також, аби забути свій біль, і…
Багаття вже горіло, і він спершу огородив себе від вогню, давши спалитися сітці, яка його обплутала, але поза сіткою до стовпа його в’язали товстими й мокрими мотузками, такими, що не перетліють, доки не палитиметься й він сам.
Палилася сітка, якою його опутали, палилася його одежа, а він ще тримався, але знав, що це не надовго, І вже чув, як вогонь пробирає його ноги, вже слабне його силовий захисний шар, ще трохи — і почне пектися шкіра і горіти тіло. Водночас він почав втрачати притомність від диму і спеки.
У вогні він випростав руки і, вже ледь тямлячи себе, у гарячому своєму волоссі намацав вузлик, про який згадав, лиш коли йому стало задушно і спечно. Почав розв’язувати той вузлик, і це ослабило його напруження проти вогню, і він відчув, як горять уже його ноги, як займається і палахкотить тіло. Від вогню війнуло запахом горілого м’яса, і натовп здригнувся від жаху і зачудування жертвою богам.