Ще одним велетенським стрибком Волин перелетів через групу чоловіків, які першими зайшли у двір. Вони були озброєні, але він вже не боявся їхньої зброї.

Відбивав стріли, легко вирвав з рук одного, хто наблизився до нього, списа і, зламавши, відкинув геть, метався з одного боку малесенького села в інший, але з кола людей, що ловили його, усе не міг вирватись, ніби щось зумисно заважало йому.

Врешті побачив, як в одному місці коло розступилося. Сил Волинові бракло, вже не міг він легко відбивати все, вже раз по раз трапляли в нього каміння і паліччя, він спромаїався відбивати тільки стріли й списи, ножі та вила. Тож тільки-но коло розсунулось десь, Волин кинувся туди. Ще трохи — прорветься у Ліс і сховається в ньому.

Волин побіг. Справді люди ніби розступилися, він припустив туди чимдуж, та враз величезна сітка упала на нього зверху, і він упав, заплутавшись у ній. Потім кинули на нього другу сітку, а потім ще одну. І Волин з жахом зрозумів, що подоланий, що програв і це буде кінець.

Він довго борсався, заплутаний у сітки з грубих мотузок, напружуючи сили, аби створити довкола себе невидимий силовий шар, ніби тоненьку оболонку над усім тілом, але таку, що не пробивали її удари кілків і палиць, якими осипали його злякані і знервовані селяни.

— Зупиніться! — пролунав над усіма могутній голос, і ті, хто гамселив заплутаного підлітка, немов отямились і стали, стираючи піт з чола, а до них ішов старійшина села Яз.

Довга сива борода, довге волосся, що спадало на плечі, міцна постава і високе покраяне зморшками чоло робило його схожим на великого старого птаха. В його блакитних до прозорості очах світилися мудрість і знання.

— Зупиніться! Мусимо спитати богів, що робити з ним.

Та й довідатися докладно, що воно за створіння в людській подобі, якщо не людина. І одразу ж — кому він заподіяв зло? Хто може щось мати проти нього особисто?

— Бійся богів, Язе, не захищай нечистої сили! — озвався один із Волинових нападників, який разом із кількома чоловіками тримав сітку з Волином.

— Ми ледве його схопили. Чого йому треба в нашому селі? Чому до наших дівчат підлазить? Треба принести його в жертву. Перунові і Велесові — і все тут!

— Якщо і в жертву, Кліде, то згідно із Законом, за Звичаєм. Тоді я згоден! А вбивати будь-кого отак-от — можемо нажити собі біди з іншого боку! Ви про це думали, люди? Хтось і за ним стоїть, за отим, що в людській подобі прийшов! Хочете ворогів з лісового люду, з примар і лісових потвор? З перевертнів і змієлюдів? Чого замовкли? Думати слід спочатку! Отож несіть його до капища, а там поспитаємо богів.

Волин трохи ослабив своє поле і відчув себе страшенно змученим.

Він не мав зараз сил опиратися тому, що з ним чинитимуть, — так витратився на боротьбу, в якій програв. Зараз його чекає отой безславний кінець, про який — зараз він утямив — торочили йому усі — від Леса до Перелесника і Царівни О — і про який він не хотів думати, а вони не могли його попередити. Не могли, хоч знали, що так може і має бути. Але він не знав і не мав права знати. Він мав зробити вибір, не знаючи, і зробив його — хибно!

Щось повинна була йому додати синя квітка! Додала сили відбивати стріли і списи, творити захисний силовий прошарок довкола тіла, аби не забили кілками. Але вирватися із сіток він уже не зміг. Сили не були нескінченні, щось він не втямив у здобутку, який отримав завдяки перемозі у змаганнях за квітку папороті, а тепер вже пізно.

Він лежав зв’язаний поміж чотирьох охоронців, між тим як старійшини сільські на чолі з Язом пішли до капища допитуватися у богів, що ж із полоненим робити.

Волин не міг і не хотів думати про це, був переконаний у своєму кінці, у тому, що стане деревом чи джерелом, що ніколи вже так не любитиме, не спізнає правди почуттів і вимірів людського життя. Водночас він зараз пам’ятав усе, що з ним трапилося від самою малечку. Пригадав своїх батьків, братів і сестер, йому хотілося покликати того старого, який був його справжнім молодшим братом, і розпитати про родину, про те, що ж сталося з братами і сестрами, яка в кого родина, де є хто в цьому селі… Це було неможливо, ніхто не став би з ним розмовляти, ні тим паче розповідати йому щось.

Враз перед ним спливало обличчя рудуватого Гея, і він несамохіть збагнув, що це — онук його брата, отже і його родак… Безглуздя, шкода, сум.

Йому боліло, що він ніколи більше не побачить Леу, не стане її чоловіком, не довідається, чи народилась у них дитина…

І, може, найбільше йому зараз боліло його власне безглузде життя. Далося йому багато. Втратив він, але й набув. Він згадував, як сидів над Озером, коли ще був живим хлопчиком, і захоплено вдивлявся у прекрасні риси обличчя Царівни О, що всміхалася йому з глибин, як почалося їхнє кохання уві сні і насправді, і як довго він жив у Озері, і як стратив лік всьому, і знав, що він завжди такий, як є. Ось зараз, в такому вигляді, чи не найстарший, а навесні знову прокинеться хлопчиком, знов пізнаватиме перше кохання, знов — завжди — з Царівною О. І завжди вперше.