— Що чекає мене?
— Я завжди приймаю до себе. Але з тобою ми часто зустрічатимемось і надовго, як друзі…
Волин розплющив очі. Морок зник. У напівтемряві на дні Озера вирувало життя тих, хто не спить до ранку. Тут було своє світло, свій ритм. Його ритм?
Чи це був його ритм і сьогодні?
Він вже давно не бачив Царівни О, намагався не думати про неї, прямував у інший світ, і ритм Озерного життя мінявся в ньому також.
Волин ставав іншим. Лякався себе сам і водночас почував, що і іде шляхом, ним самим обраним, що врешті він є самим собою.
А ще вірив у волю Тих, що все знають.
Відпочивши трохи на дні Озера, Волин випірнув знову на поверхню, дістався берега і попростував до хижки, в якій склали вони собі з Леою гніздечко, у їхню, — вона й справді вже ставала їхньою — хату.
Він йшов зараз поночі, один, голий, яким жив у Озері і яким знав його лісовий і озерний люд.
Хатинка ця стала їхнім житлом. Нехай зовсім тимчасовим, нехай лише кілька годин на день вони перебували тут разом, але це було вже їхнє і тільки їхнє. Усе в цій хаті було таким знайомим, таким близьким Волинові, що, дивуючись собі, він пояснював це своїм захопленням дівчиною. Усе, що стосувалося Леі, викликало у нього захоплення і радісне здивування. Отож своє відчуття рідкості до цієї хатини він пов’язував з тим, що прийшли вони вперше сюди разом з коханою Леою і що все сталося вперше саме тут. Тому ця оселя стала йому такою близькою.
Він дістався врешті хатинки, де вирішив перебути до півночі, коли слід було йти здобувати квітку папороті. Так йому нарадив Перелесник.
Поночі, сам, він вступив до хатинки, і йому стало моторошно, бо щось він ніби згадував, але не міг згадати, щось зв’язувало його з цією хатинкою, це не була Леа, а щось інше, рідне також, тепле, ніжне, болюче, тривожне. Але згадати докладно Волин не міг, не пам’ятав.
Це уперше він прийшов до цієї хижки сам. Звичайно, провівши Леу, він повертався до свого Дому, яким віддавна і завжди було Озеро. І спочивав там, уранці виходячи назустріч сонцю і ведучи свою звичну працю, виконуючи свої обов’язки, які мав як Княжич Озера.
Кожна істота в Озері, у Лісі, скрізь мала свої завдання, виконувала свої, закладені Тими, що все знають, обов’язки, і так усе рухалось — злагоджено, взаємозв’язано, у погодженні.
Волин наглядав, аби не забагато поїла щука дрібної риби, аби звільнити рака, який застряг у переплетінні підводних корчів, прочищав замулену підводну дорогу до іншого озера, стежив, аби не заткало мулом підводні джерела посередині Озера, і все таке інше.
Сьогодні він цілком занедбав обов’язки, які в останні дні загалом виконувати було важко. Він утомлювався, настрій чимдалі ставав нригніченішим. Вже кілька днів Волин не бачив Царівни О, але йому здавалося, що навіть риби зараз підкорилися йому з нехіттю, і озерна робота не вдавалась йому так просто, як раніше.
Він, однак, мав за краще вважати, що то все настрій, що то минуче, хоч стан загальної розгубленості, непевності від якогось часу не полишав його.
Зараз він вийшов з хатини і сів у дворі, задивляючись, як з-за високих сосен пробивалось місячне світло, як падали у цей зарослий, запустілий дворик, де лиш його з Леою сліди виказували присутність живих істот, химерні місячні тіні.
І знову йому здалося, що сидів він вже тут, що бачив не раз, як за цими високими соснами сідає сонце у літню пору, як сутінки займають двір, заквітчується небо зорями, виходить місяць і вказує дорогу помічним блукальцям.
Так собі мислив Волин, потім пішов у хату. Тут було вже зовсім темно. Він наблизився до лежака, на який часто вкладались вони з Леою, приліг на ньому горілиць і заплющив очі. Враз здалося йому, що у стелі має бути дірочка, круглесенький отвір з півдолоні, а в ту дірочку, коли сходить повний місяць, як зараз, крізь щілину в даху ллється місячне світло, і, потрапляючи у цей круглий отвір, місячний промінь падає просто в обличчя того, хто тут спить.
І ще він подумав, що це зробила Царівна О.
А потім розплющив очі й побачив місячний промінь геть просто свого обличчя і задивувався — звідки він усе так знає про цю хату, що усе це означає, хто й куди веде його своїми чарами.
Але ця думка швидко минула, бо враз за нею виринув спогад про Леу. Пам’ять тіла сильніша за всі думки. І затремтів Волин від спогаду про щастя, і, сповнений виром почуттів, знову окутався, як вже було не раз, теплою хвилею, що народжувалась у грудях і падала униз, збуджуючи усе його єство, І розливалась по всьому тілі гарячою кров ю, захмеленою маревом кохання.
Він устав і вийшов за двері, і темінь видалася йому враз суворою, бо це була Ніч. Але він зробив крок у неї, і темінь розступилася перед ним і поступилася його поглядові, його порухові, його міці. Він таки мав ще силу, ночував це. Стряснувся, немов скинув рештки непотрібної одежі, і рушив У Ніч.
Не просто голий підліток йшов один серед лісової хащі у глупу ніч, а озерний демон Волин, Княжич Озера, рушив у пошуки відповіді на те, що його мучило, кинувши виклик звичному існуванню, рутинному плинові часу, намагаючись ствердити власну волю у виборі напрямку в лабіринтах буття і кохання.