— По-людськи… — повторив Волин трохи злякано. — По-людськи…
— Ну, звичайно. Ти ж давно не їси страв, які вдома готують. Усе лісовим харчем перебиваєшся…
«Ну от, ще одне, — подумав Волин. — Як це я їстиму людські страви, коли не знаю, чи я зможу це їсти, не знаю, як їх їсти, і взагалі…»
Але він хотів піти з нею, він дуже хотів піти з нею, бо її життя було там, йому хотілося зайти до неї в хату, дихнути тим повітрям, яке для неї було таке близьке і рідне, побачити людей, які с її ріднею і чиєю часткою вона є…
І потім — його так вабив той, людський світ, так хотілося більше про нього знати…
Вони вирішили, що підуть у село найближчими ж днями.
І в той день Леа була особливо ніжною, а Волинові особливо важко було з нею розлучатися під вечір.
Минуло кілька днів.
Волин зібрався і, висидівши зранку на улюбленій прибережній колоді, аж доки сонце не почало ставати над головою, одягся і подався до села.
Вони з Леою умовились на цей день заздалегідь, але, коли день цей надійшов, сумнівам Волина не було кінця.
Раз по раз зустрічався він із Царівною О, але завжди проминали вони одне одного, мов риби в озерній глибині. Лиш погляди, лиш порух голови.
Вони все знали одне про одного. Про думки і настрої, переживання і втрати. Волин жалів, страшенно жалів Царівну О, жалів себе, що отак мучиться, шкодував за колишнім спокоєм.
Але то бували хвилини, миті. Попри свої озерні, буденні справи, усе його єство зайняте було лиш одним — Леою, побаченнями з нею, близькістю, її теплом.
Про інше він намагався не думати. Буде, як буде.
Волин наближався до села з чимдалі більшим острахом у серці, намагаючись подолати його і водночас опанувати себе й прийдешні обставини. Чим більше віддалявся він від Озера цього разу, тим більше здавалося йому, що втрачає він свою силу, свої спроможності, свій сприт і чари.
Леа зустріла його в умовленому місці.
Цього разу йшли не так, як ходили доти. Тепер Леа спрямовувала їхню ходу, — хоч вони йшли, узявшись за руки, як зазвичай, — але вже вона вела Волина, вона нині була перша у їхній парі. І це також було дивно Волинові.
Його дії виявились раптом підпорядковані іншому Законові. Бо це інший Закон говорив зараз із ним через Леу, через її впевненість, коли вони йшли до села, і, може, навіть деяку надмірну жартівливість, побільшену веселість, яка приховувала її ніяковість, її страх перед тим, як батьки приймуть Волина, чи він їм сподобається.
Вони йшли селом, і хоч воно й постало зовсім недавно на цьому місці, хоч лише кілька місяців тому перенесено було оселі і пожитки людські сюди, але вже вторована була дорога, обік якої стояли хати, огороджені плотами і позначені високими дерев’яними журавлями криниць.
Від села цього ще пахло свіжоструганими дошками і димом, який дають ще не випалені печі, обсушуючи ще не просохлі дерев’яні стіни в хатах, а також запахи їжі, готованої переважно на подвір’ях у літніх печах. Запах свіжого хліба, коров’ячого і кінського гною, запах курей і собак…
Цілий світ нових запахів, яких ніколи не чув Волин, не відав, не знав про них, ударив його, щойно підійшли вони з Леою до села, і він зупинився раптом, як укопаний. Леа спитала його:
— Чого ти став? Боїшся чогось? Дарма! Ходімо швидше, вже обідати скоро! Нас-бо чекають!..
Волин не відповідав, раптом виразно відчуваючи, що в цьому світі буде йому лихо, що це принесе йому багато біди і, водночас, що варто, що він повинен йти сюди, що Леа, його Леа, його найкраща Леа — це теж частина його нелегкої долі.
І він усміхнувся, і сказав:
— Я йду. Просто замислився на мить. Ходімо!
І вони зайшли у село і йшли дорогою, поминувши кілька хат, і Волин вдихав, намагаючись збагнути важкі й незрозумілі йому запахи. Серед них були і приємні, і дражливі, але він не розрізняв між ними, що є що — і крокуючи селом, ловив на собі погляди людей, що зиркали на нього з-за тинів. І ці погляди схожі йому були на велетенські соснові голки, що проштрикували його наскрізь, на гострі струмені холодної води, що виривались звідкись і з напругою вдаряли у розгарячіле на сонці тіло.
Але він йшов вже готовий на ці випробування, йшов, знаючи, що все буде нелегко і що єдина підтримка йому — це той погляд, яким час від часу тепер, ось на цій дорозі до її дому дарувала його Леа. І він враз оживав, скутість минала, йому ставало легше, аж доки хтось знову не визирав з-за тину і знову не вдаряв його допитливим, настороженим поглядом.
— Ось наша хата, — сказала Леа.
Він вже давно знав цю хату, давно бачив усіх, спостерігаючи потайки з лісу, намагаючись вивчити їхнє життя, проникнути в таїни кола коханої, її незрозумілого буття, зазирнути якомога глибше, аби прилучитися й собі, аби хоч на хвилинку стати одним із них разом із нею…
— Ось наша хата, — сказала Леа, і вони увійшли у двір за плетеним тином, у якому ліворуч стояла криниця, а праворуч, ближче до хати, літня піч з каміння й глини, на якій щось варилося, а перед нею — дерев’яний стіл із грубих дощок і лавка біля нього.