He пощастило мені через власну необачність, звик, що все мені минає, не поспішав відійти від складу після мінування, ось і шибонуло чимось по голові, чи не тріскою навіть якоюсь. Одне слово, свідомість втратив, а ран й немає, тільки ґуля здоровенна, певно-таки поліном приліпило. Ну, та що робити? Отямився я зв’язаний, привезли мене на санках у село, а тоді з’ясували, що не поранений, і добряче побили мене.

Ех, воля би мені, я їм там би показав усім. Але розумів, почну відбиватися, застрілять.

Як вліпили мені перший раз в обличчя, а тоді ще раз, і ще раз, аж я заюшився, а тоді під дихалку, та ногами, коли я вже впав, а тоді один каже — залишмо, одвеземо завтра в місто, нехай розбираються. A то ще заб’ємо насмерть. Ходімо краще назад…

He знаю, що там було раніше, в тій хаті, де мене тримали, мабуть якась бухгалтерія сільська, може, зарплату там давали, чи щось таке, тільки на вікнах в одній кімнаті були ґрати, німці винесли все звідти, геть усе, кімнатка маленька, метрів з п’ять — шість квадратних, і замкнули двері на ключ та й засіли у сусідній кімнаті гуляти.

Перед тим як бити, мене розв’язали, а тепер, побитого, просто кинули в ту кімнату, на підлогу, аби очунював до ранку. Чув я їхні голоси, вечеряли вони, випивали, реготали з чогось, а потім поволі все затихло, полягали спати.

Я підвівся і почав оглядати кімнату, замок на дверях був добрячій, двері оббиті залізом, тут усе ясно — ніякого толку. До вікна. Вікно звичайне, як у сільських хатах, але ґрати на ньому щільні, сталеві, не виламати, не зігнути. Ніяк. Біда.

Я справді таки трохи очуняв, і почав ходити по кімнатці своїй в’язничній, колами, ламаючи голову, що ж робити, і добре усвідомлюючи — лишилося мого життя ще оцих кілька годин до ранку, a там далі невідомо, що буде. Але що в місті буде гірше, то напевне.

Погляд мій упав на вмонтовану у стіні пічку, обмазану глиною, яка мала, напевне, зігрівати водночас і цю кімнатку, де зараз був я, і щось на зразок приймальні перед нею. Поліцаї ж були якраз у тій кімнаті — приймальні, обік моєї, так що на вулицю приміщення, де був ув’язнений я, виходили тільки однією стіною, де було вікно.

Дверцята пічки були в моїй кімнаті.

У печі тріщало і палахкотіло, її набили вщерть перед тим, видно, як мене сюди кинули, бо надворі стояв п’ятнадцятиградусний мороз, а німаки хотіли тепла.

Дверцята маленькі, а я великий, у трубу тут не вилізеш. Я знову підійшов до вікна. Крізь шибу у темряві проступали контури засніжених дерев, мабуть сад, далі пліт, далі поле… I там — воля, там шлях до лісу, до побратимів.

Я схопив за фати і струснув вікно. Вікно поворухнулось трішечки, але не ґрати, а все разом, бо так щільно були вбиті в сталеві прутки, в деревину рамки, що здавалося, що вийняти їх звідси неможливо.

Я знову пішов колами по кімнаті і чомусь подумав про нескінченність усього і конечність людського життя, про безмежність заглиблення у будь-що… Дерево, залізо, людина… Різні предмети, явища природи, одного може завтра не стати. Повітря, вогонь…

Вогонь. Можна влаштувати тут пожежу… Вискочать поліцаї, загасять її, і якби навіть відбивався, або поб’ють, або просто застрелять… Hi, вогонь, аби підпалити щось… Дерево… Підлогу? Hi. Стіни? Hi. Двері? Так, але ж залізом оббиті! Hi. Ґрати? Hi… Чекай, а раму! Це ж дерево! А ну-но…

Я відчинив дверцята пічки, і на мене дихнуло гарячим подихом розпечене вугілля…

Вогонь, дерево, людина…

Побачимо!

Я палив ту раму вічність, безмежну кількість часу, бо ще ж додавався і жагучий біль у руках, бо вуглини пекли не лише деревину віконної рами, але з іншого боку й руки людини, що тримала їх.

Я здер з себе сорочку, загортаючи їх у шмаття, але вуглини швидко пропікали тканину і дуже поволі — деревину рами…

Дуже поволі… Але пропікали-таки.

I десь уже під ранок, коли засіріло небо, я у відчаї вже схопився перепеченими руками за ту раму і з усіх сил шарпонув її, і раптом вона піддалась, зі скрипом, з гуркотом піддалася, пішла на мене, і я ледве втримав її, аби вікно не впало на мене разом із ґратами та рамою.

Я витяг вікно з рамою і поставив біля стіни. А потім ледь трохи віддихався, застібнув фуфайку, визирнув крізь отвір, і вискочив у засніжений сад, і побіг ним, потім перескочив через паркан і погнав полем туди, де вдалині чорнів привабливий сутінок лісу, рідний, теплий, приязний, прихисний наш, партизанський ліс.

Кілька годин біг, а потім брів лісом, потім знову біг, знову біг, і хиталися переді мною понічне зоряне небо і тіні повитих у сніг дерев, і здавалося — це і є безмежність, нескінченність, оцей вічний біг, ця шалена втома, ця знемога і біль у руках, пекучій біль в обох обпечених руках і морозяна ніч… Хотілося зупинитися, сісти десь під деревом і спочити, відсапатись, перевести подих… Hi, я знав, що ні, бо інакше нинішня нескінченність обернеться кінечністю мого життя, ще безглуздіше, я просто замерзну в лісі, я, сибіряк, знав, що таке мороз у лісі, ні, казав я собі, ні, і чув раптом десь в середині себе Микольчин голос: «Що ти думаєш про зорі, Льоню, а чи тебе не захоплює слово "безмежність"?» Може, я вже марив, може, втрачав притомність, вперто, однак, просуваючись уперед, дорогу я знав, а зупинитися я… Просто не мав права, оце і є безмежність, оця переконаність у своїй правоті, в силі своїй, у тому, що однаково ти виграєш, а якщо навіть і ні, то зробив ти усе до кінця, виклав себе до останнього подиху, а тоді нехай виграє навіть хтось інший… Оце і є безмежність…