Весь загін наш гудів — треба його виручити, треба відбити. Зараз готували групу, яка мала виходити на Тростянець, аби спробувати визволити Льоню.

Німців там було доволі, але вирішено було вийти двома групами: одна мала відволікти увагу німців на околиці села, а друга — безпосередньо напасти на оту «в’язницю». Як не добивався я, мене категорично не брали у ці групи, і ось стояв я на чатах і перебирав усе, що і як зі мною було, аби так не тугувати за Льонею, аби хвиля жаху, якогось глибинного, внутрішнього, не заливала мене, коли я думав, що його можуть вбити під час нападу партизанів фашисти…

Мені пригадалось, як у Луцьку, перед нашим відбуттям у партизани, якось переходив я вулицю, а на перехресті саме стояв великий німець, «фельдполіцай». Я ж переходив в метрах десяти від перехрестя.

«Фельдполіцай» покликав мене, і коли я підійшов, зацідив в обличчя так, що я покотився по тротуару на бруківку, побивши коліна, вдарившись головою, з розсічених губів моїх юшила кров… Ледве я підвівся, як поліцай всадив мені такого копняка, що я знову летів кілька метрів поперед себе, все ще відчуваючи у себе на заді його кований чобіт. Мені було боляче, я заплакав і від болю, і від образи, але не підводив погляду, боячись, що зраджу свої почуття. Мама бо мені наказувала — ніколи не дивись фашистові в очі, завжди опускай голову, бо мало того, що сам ти довгий та худющій, а погляд у тебе часом такий, що мов гвіздок забиває! За один такий погляд тебе застрелити можуть, зрозумів?

Поліцай знову підкликав мене, і я, очікуючи нового удару, весь зіщулився, а він узяв мене за носа, і показав на перехід:

— Ферштейн?

Я ствердно хитнув головою, а він за носа так і штовхнув мене, я спершу пішов, а потім уже побіг додому.

A то ж були тільки дрібниці.

Ще одне згадав я. Це його були слова, Льоні Кацапа, коли він ще вчив мене і багато розмовляв зі мною.

Якось сказав він:

— Ти ось не намагайсь мене копіювати, Миколко, і не ображайся, а подумай — розумна людина шукає те, що є в ній самій, а звичайна простіша — шукає те, що в інших. Це у всьому так, і в зовнішності, і в словах, у поведінці, у думках навіть. Гадаю, що багато чого мені б не вдавалось, якби я шукав у інших, а я шукаю спочатку і насамперед у собі, а потім уже — як там хтось інший.

Я завжди багато думав над його словами, а надто зараз, коли відчув, що ніколи не було в мене такого близького друга, як Льоня Кацап, нехай і виникло оте непорозуміння, але в глибині душі я завжди сподівався, що однаково — колись та поверне в наших взаєминах знову на краще, лід розтопиться, і ми знову подружимо, як раніше, і буде все гаразд, все, все…

А зараз… Зараз Льоня ув’язнений, мабуть, били його там, знущались, і раптом я відчув себе справді ще малим у порівнянні з тим, що довелося у житті побачити йому, моєму дорослому другові. I розумів, що не вмів я себе поводити, що намагався дорівнятися йому і часто позував, кидав словами, а насправді все було зовсім інакше, він тримався зі мною як з дорослим, доки…

Я усе зараз віддав би, навіть своє життя, аби тільки врятувати його!..

…Здавалось, впаду і засну вмить, а от улігся — і сон не йде, хоч і біль не стихає зовсім, лише м’якший став після лікарського втручання. А тіло гуде від страшенної втоми після того шаленого нічного бігу упродовж п’яти годин, і врешті — після першого гамування нервів починає потрохи ще судомно відходити. Бо ж вдалося, неймовірно, але вдалося і на цей раз. Недаремно наші хлопці часто кажуть — неймовірно, що він виробляє, і як йому то все вдається! Таки справді вдається все, поки що вдається…

А може й тому, що, коли підходив я до нашого табору, знаними мені партизанськими стежками, і йшов вже спокійніше й впевненіше, бо знав, що ось-ось наштовхнусь на партизанський дозор, pan-том вчув серед лісової тиші, де лиш мої кроки було чутно, як клацнув затвор і хрипкуватий юначий голос скомандував: «Ану стій! Руки вгору! Швидко». Я підвів руки вгору і став, знаючи партизанські закони, а потім до збитої моєї свідомості дійшло, чому мені цей голос такий знайомий, і сказав тихо, але здалося мені — весь ліс чує мої слова:

— Здоров був, Микольцю! Це я, Льоня Кацап!

Як він вилетів з-за дерев, як кинувся до мене, вже не перевіряючи, не сумніваючись, бо ж є люди, голос яких пізнаєш скрізь і завжди, незважаючи на час і обставини, що можуть розділяти їх, коли та людина чомусь западає тобі в душу одного разу і вже залишається там довіку.

Високий, худющий, він уже й за мене став вищий в останні півроку, тільки що худий страшенно, Колька кинув автомат, підбігши до мене, схопив мене в обійми і кинувся цілувати, плачучи і примовляючи: «Льоню, ти живий, ти повернувся живий! Яке щастя, Льоню, яке щастя, що ти тут, що ти живий, яке щастя!»

I я відчув раптом справді, яке це щастя, що я тут, живий, вільний, що є на світі оцей нескладний підліток, що так зустрів мене, мабуть, кумедним здався би він комусь у цивільні часи у валянках і фуфайці, у великій кудлатій шапці, все йому хотілось виглядати хвацьким бійцем, а виглядав здебільшого ще гидким каченям, але ж і душі в ньому, скільки в ньому душі і людяності, і якоїсь вищої віри, живого тепла, яке в ту мить так зігріло мене, що стало мені навіть дивно: як це могла пройти ота чорна кішка між нами, безглузде, короткочасне і не варте уваги наше розходження. Тепло його щоки біля моєї серед цієї морозної ночі, і враз тупий біль в обпечених своїх, а потім змерзлих руках, і втома мене пройняла раптом і майже млость, усе вже було позаду, і я сказав, тримаючи ще його в обіймах, але раптом уже майже втрачаючи свідомість і осідаючи на нього усією своєю вагою: