З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.

— Михайлику!.. — сплеснула руками жінка. — На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! — пояснила здивованій Юзі присутність телятка. — Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці — по службах, я — по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..

— Мішелю?.. — обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.

— Прошу, кохана?

— Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?..

— Так, моя люба!

— А ще ви казали… ніби є другий поверх?..

— О так, Юзю! — Юнак указав на горище. — Там у нас живуть і несуться кури!..

Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла.

Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:

— Іменем закону, відчиніть!!!

— Папа! — зразу оклигала панна Юзя.

На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських.

— Юзефо, в карету! — наказав головний пан.

— О, папа! — Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.

— Нас розлучить хіба що смерть! — хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку.

— Викрадача — в кайдани! — заволав пан.

— Юзю, як же так? — гукав хлопець, оточений поліцією.

— Ви — злісний обманщик!!! — схлипнула та вже з карети.

— Але я брехав задля нашого кохання!

— Про курник на другому поверсі?! — жбурнула Юзя якомога зневажливіше.

— Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!..

Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині.

… Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку?

А ще… ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка — мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети…

22. У Половинчику

— Софійко, то їдемо? — Тітонька стояла в дверях, тримаючи сумку з міськими гостинцями.

— Тільки ж ненадовго! — мовила мама. — Ото хай передихне зо три дні й повертається. Без такої помічниці ми з Ростиком пропадемо! Та й Чорнобілка засумує!

— Не сумнівайся: два-три дні — і перешлю твою Софійку цінною бандероллю! — заспокоїла Сніжана.

Бабуся частувала дорогих гостей смаженою рибкою.

— От смакота! — допалася до рибки Сніжана. — Сто років не їла! Вже ці дієти замучили! Навіть на власному весіллі не мала такого апетиту!

— Смакота — не смакота, але дідусеві подякуйте! — усміхалася бабуся, підкладаючи хвостатих на тарілку. — Він, як Івасик-Телесик, аби скресло — вже й на воді! У нас хто наловив, той і чистить. Я тільки смажу. От і сьогодні: приніс, перечистив — і знов на Відьмин ставок! Як піде на пенсію, мабуть, там і ночуватиме.

— Ось ми його навідаємо, трохи здобич розполохаєм! — пожартувала тітонька.

Софійку ж уразило інше. Скільки разів купалась у тому ставку, скільки швендяла берегом, а назвою не переймалась ніколи! Такою назвою!

— Бабусю, чому ставок Відьмин?

— Кажуть, на березі відьма жила. Когось вона там утопила, чи що. Та ви не беріть у голову! Ставок як ставок, неглибокий, вода чиста, рибка не переводиться!..

Софійці вже не терпілося до ставка, але вичікувала, поки Сніжана виконає дочірні обов’язки. Обов’язків було кілька. Перший — перемити посуд. Поки тітонька шукала, де лежить ганчірка і в чому мити, бабуся вже й сама впоралась. Другий — нагодувати гусей. Але в тих щойно вилупились гусенята, і старий гусак сичав на Сніжану, так і не підпустивши її близько. Третій — просапати грядки. Та Сніжана забула в місті свій сонцезахисний крем, а сонце палило немилосердно. Тож вирішила сапати увечері.

Урешті-решт вибралися.

Діти галасливо талапались у літеплі, розсипаючи бризки та радісний ґвалт.

Знайди ще того дідуся! Відгадай, у якому потаємному куточку нині ліпше клює!

Минаючи густий верболіз, наткнулися на бабцю, яка сиділа на такому ж старому й сухому, як сама, пниськові й щось беззвучно примовляла. Дівчат не помітила (здавалось, уже нічого не чула й не бачила), а ті чимдуж поспішили далі.

— Тітусю! — завмерла перед зваленою у воду старою вербою. — Гляньте-но: тут ніби відьми гойдаються!

Сніжана й собі задивилась на плесо:

— І ніби за нами хтось пильнує!

Софійка роззирнулася. Неподалік, за верболозом, біля мольберта стояв молодий довговолосий чоловік. Водив пензлем по палітрі й зиркав у їхній бік: очевидно, саме малював загадкову місцинку.