На зозулястого пiвня: «Цить!» — не кукурiкай.
Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi.
А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю.
Спочатку вiн огинався:
— Не треба менi твоїх жертв!
Але я сказав:
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
I вiн змушений був погодитись.
Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво?
На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох.
Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, I сказала:
— Сiдай теж пиши, тобi це корисно.
I ви знаєте, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острiв.
I от тепер вiн стоїть бiля дошки i впевнено пише вправи, I нi разу не помилився.
До речi, я знаю, що в книзi «Робiнзон Крузо» лежить у нього папiрець з однiєю адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сiдай! — каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце.
Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиляється до мене i шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якої стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйної назви вiн ща не має i зветься поки що умовно «штукакенцiя» (не «штука» i не «штукенцiя», а саме «штукакенцiя», бо кожний винахiд обов’язково повинен мати свою назву). Дiє «штукакенцiя» дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але…
Кррекк! — раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б’є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни:
— Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу!
Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався…
ЧАСТИНА ДРУГА
розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм
Незнайомець з тринадцятої квартири,
або
Злодiї шукають потерпiлого
Пригодницька повiсть
Роздiл I
«Е», — сказали ми з Явою
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi. I серце моє млiє i зупиняється…
Не я перший дивлюсь у дiрку. До мене у таку саму дiрку зазирали, мабуть, i Щепкiн, i Станiславський, i Тарапунька, i Штепсель… Тисячi артистiв усiх часiв i народiв дивились у дiрку в завiсi. I так само спокiйно й весело вмощувалися глядачi по той бiк завiси — у залi. I так само скакали дрижаки у душах по цей бiк завiси — на сценi. Надто — коли прем’єра.
А у нас сьогоднi прем’єра.
— Посунься! Дай я!
Чиясь спiтнiла гаряча щока рiшуче одпихає мою голову вiд дiрки. Це — Стьопа Карафолька. Iншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навiть i по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергiї. Вся енергiя моя iде на хвилювання.
У звичайному станi, дихаючи, людина спершу вдихає, потiм видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тiльки видихає. Весь час тiльки видихає — не вдихаючи. I де береться для цього повiтря в грудях — я не знаю.
Я ходжу по сценi i видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу i видихаю? Авжеж…
Ондо — х-хе… х-хо… х-ху… х-хи… Всi артисти ходять i видихають i здається, що саме од цього вiтер гуляє по сценi, хитає декорацiї, полоще завiсу, куряву здiймає з пiдлоги. Якби наш сiльський клуб був не цегляний, а гумовий, вiн би роздувся як ота первомайська кулька, i давно лопнув би, i всi ми полетiли б у космос — разом з декорацiями, з баянiстом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенiвною, з усiма глядачами.
Глядачi!.. Ох, глядачi!.. Грiм на вашу голову! Ще зовсiм недавно це були такi милi, такi близькi хорошi люди, якi завжди могли допомогти, поспiвчувати, пiдтримати. Микола Iванович, дiд Варава, дiд Салимон, завклубом Андрiй Кекало тiтка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду — куди хочеш!