— Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…

Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам’яв!..

— Дiду, — жалiбно мовив Кукурузо, — ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?

— Та що ж казати. Нема чим радувать.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.

— Побачимо…

— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…

— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?

— Книша.

— Овва! Чого раптом?

Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:

— Цить!.. Потiм… Пливе… Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.

Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i — нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили — iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!

Човен пристав до берега.

З човна вилiз Книш.

Щось дзвякнуло, впавши на землю.

Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.

Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.

В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй — вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.

Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.

— Гайда, хлопцi, — шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:

— Кахи-кахи!

Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся — шубовсть! — i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.

— Помагай бi, чоловiче добрий, — спокiйно мовив дiд. — Що це ви тут робите?

— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.

— З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика — заарештований вiн. Повезем у село — там розберемось…

— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!

— Давай-давай! — пiдвищив голос дiд.

— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!

— Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв’яжу!

— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я… Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать — раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. «Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш — з свiту зживу!» Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.

Книш замовк, схлипуючи.

Видно, дiд завагався — сопiв i кахикав.

— Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзi для пiдводного плавання… цiле лiто пiрнають.

— Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, — пiдхопив я. — Завдання у них якесь… вiд вермахту… Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.

Книш аж зiщулився весь.

— Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!

— А що ж? — спитав дiд.

Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:

— Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..

Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.

— Ясно, — суворо сказав дiд — А ломика оце нащо брав?

— Та просто так… просто… — зам’явся Книш.

— Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? — у голосi дiда дзвенiла лють.