Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.
А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!
Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос — хiба розбереш. Але серце вже шалено б’ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.
Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.
— Мамо, — кажу, — я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.
Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, — темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) i вирушаю. Руки мої — нiби не мої. Гребуть механiчно — я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев’яне. I голова дерев’яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.
Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi моїй одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще… Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих сяєвом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тiєї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiнює iнодi масштаби i задурює-замакiтрює голову чарiвник-мiсяць.
I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом — наче казковий велетень Гулiвер вдерся в країну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться…
Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз… Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо моєму друговi, я врятую його — ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi — може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.
Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це… вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мої самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м’якому, здається по’обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено — човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався — чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам’ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг — у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, — вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга — це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.