Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвiтлив плесо срiбним присмерком.

Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.

Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима — чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить — i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спинi — холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi — здушило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев’янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом — на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi — не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i…

Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.

Роздiл XVI

Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч

Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев’ятнадцять днiв.

Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям — це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов’язок перед Кукурузом…

Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт — наче острiв безлюдний. Є люди — i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.

I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi — як ото у кiно буває…

Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам’ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла — дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!

А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м’яса йому дав. За обiдом не з’їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.

А он будиночок Фарадейовича, де ми… З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.

— Глобулус… наш глобулус… київськi юннати… професор… блискучi результати… тiльки б не осоромитись… — долiтають до мене уривки фраз.

А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi…

Байдужечки менi, байдужiсiнько.

Гурр… — грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем — Бурмило. Куди це вони?..

А, хай їдуть куди хочуть!

Був би ти, ми б обов’язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому… Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.

До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам’ятних для мене мiсцях.

Нарештi лiг спати.

Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно — хоч в око стрель. На небi нi зiрочки — хмарно.