— Он воно що… Гаразд…
Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
— Так-от, товаришi-громадяни, — сказав Фарадейович. — Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi…
Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:
— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потiм випростався i вголос промовив:
— Думаю, вiрно пропонують вони, га?
— Вiрно! Правильно!
— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.
А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: «Пийте, хлопцi, озеро!» — Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте — анi рясочки. Всi вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.
— Скажiть, будь ласка, — несмiливо питає Ява, — а який вiн буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
— А який же хоч вiн на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).
— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю’
I вiн хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:
— Та нi, я жартую. То я так, посмiяться… для смiху.
Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй.»
Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся.
— Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
— А що ти думаєш — космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
— Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.
— А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв — у горiлцi.
— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».
— …а як на нiч обличчя ним намастити — на двадцять рокiв помолодшаєш.
— Усмiхатися частiше треба — тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.
— I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато — страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть — читає, iде кудись — читає, телевiзор дивиться — теж читає. З газетою в руках так i засинає.
I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю — розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.
— Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода… От у минулому роцi «Известия» писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його «понiмаєте», нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.
Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела — це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться.
А раз хлорела — рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн — «вид хлорели, може, ще й кращий»