Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця — не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила — то була його мисливська база, або, як вiн казав, «президенцiя». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або… Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).
З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.
Троє човнiв причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.
Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання — вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):
— Так-от… дорогi товаришi-громадяни, оце-о… тут… усерединi… прилетiло до нас… знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да… сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв… Знаєте, що тут? Тут… тут… товаришi-громадяни… майбутня їжа астронавтiв… зоряних небожителiв майбутнiх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть — хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосi — новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела… Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї… I прислав, щоб ми… це саме… продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономiв, а ми… — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтiв, дурило! Астрономи — це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. I уявляється менi:
…Велетенська ракета на стартi… астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: «Глобулус „Привiт з Васюкiвки“. „Глобулус «Особо-Васюкiвський…“»
…А тодi — Марс… У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець — во!
Тiльки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса…
— Глобулус — одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, — захоплено говорить Фарадейович, — i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.
«Ой здається, i озброєним теж…» — тремтить моє серце.
— Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати… вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите…
«Побачите-побачите… якщо буде, що сiяти… О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?»
Зараз Фарадейович одкрутить кришку i… I буде страшний «пшик», як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.
I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми («гангстери’») нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас («А киш, малявки!») на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше…
Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:
— Увага, товаришi-громадяни, ви-ли…
Ми з Явою блискавично перезирнулися.
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стiйте! Не лийте!
Ви пам’ятаєте, у спектаклi «Ревiзор» Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав вiн.
— Ми… — сказав Ява i глянув на мене.
— Ми… — сказав я i глянув на Бардадима.
— Ми… — повторив Ява i теж глянув на Бардадима. — Ми… тiльки вам можемо… по секрету…
Фарадейович усмiхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:
— А тепер скажiть усiм… Хай нам надають… по западному полушарiю… Ми згоднi.
Фарадейович якось дивно скривився i протягнув: