— Це ще сiдало так застудиш, — сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
— Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!
Вiн тiльки рукою по водi — плюсь, плюсь, плюсь…
Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
— Ружйо! — булькнув вiн i знову зник пiд водою — як поплавець, коли клюне риба.
Тодi знову вигулькнув, знову:
— Ружйо!
I знову пiд воду.
— Що там у вас? — весело загукали з берега.
— Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у вiдповiдь.
Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
— Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн… Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне’
— О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березi дiд почав заспокоювати:
— Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали — нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
— А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не — крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником — «головним лоцманом», як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперiшню «тулку» i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
— Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.
— Ну, а що ж тодi значить отой «вермахт», «подаруночок вiд нiмцiв»? — сказав я. — I отi «двадцять залiзних» i все iнше?
До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.
— Нi, вони не по рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам’ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться…
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» вiн з своєї нової «тулки»).
Варiант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
— А хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
— Ну, ша ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.
— Це маска чортова мене пiдводить, — Бурмило рвонув з лиця маску — Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно — вода одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
— Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив’яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, — Книш глянув на годинник. — А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав — спецзавдання.
Ми перезирнулися.
«Аеродром», «спецзавдання»… Це щось таке… Одним словом, кров з носа — ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
— Гайда! — шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.
Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов’язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега