Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.

Правду кажуть — мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь — всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi — це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi «стружки» — вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках — раз плюнути.

Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.

А дичини в плавнях — як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси… Чого тiльки нема.

Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання «по перу». I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди приїздять.

Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну «Волгу» має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель — гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах — справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко.

Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке «кандидат», ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати.

— Щось довго їх не вибирають, — казав Ява. — Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою.

— Мабуть, — погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються — заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:

— Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися — й уже… Адiоти… Хр-р-у, — i одразу перейде на хропака.

Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, говоритиме: «Iдiть, я вас дожену», — нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка — як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр’їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, — весь час балансу’ вати треба.

Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися — аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?

— Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати — потоне, — сказав дiд. — А то можна було б порозвозить на мiсця.

— Так по одному можна переїхать, — каже Гонобобель.

— Абсолютно правильно, — спокiйно зауважив дiд. — А звiдти хто човна буде переганяти?

— М-да, — глибокодумно промимрив Гонобобель.

— А якщо пацанiв використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).

— Ще потопите менi пацанiв, — буркнув дiд.

— Та нi! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дiд. — Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.

Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од’їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.

— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi — лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.

Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):

— От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…

I полiз у довбанку.

— Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, — радив дiд.

Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.