I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, — «и за борт её бросает в набежавшую волну». Ну, я не вимагав, щоб вiн обов’язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б iз свого серця.
Та минув день, два, три… А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток.
Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити її. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер.
Ти думаєш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти моїх слiз! Не побачиш нiколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зiв’яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв’янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг.
I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке… Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло.
Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
Запускали уже з тим Iудою на паперовому змiї глечик iз сметаною.
Впiймати щось i… Теж було.
Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцiї… От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати…
Крiм того — потрiбен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецiкаво. I я пiшов на вигiн до хлопцiв.
Вони сидiли кружка, курили й балакали про страшне.
Я мовчки пiдсiв до них.
— Треба взять неторгований казан, — зловiсним голосом казав Вася Деркач. — Тiльки обов’язково неторгований: скiльки за нього запросили на базарi — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Iзробити у днi маленьку дiрочку. Пiймати кажана. Пiти до лiсу вночi о дванадцятiй годинi. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. I одразу швидко пiти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико… На другий день, теж опiвночi, пiти на те мiсце. Пiднять казан. Там будуть лише кiсточки кажановi. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кiсточку, як виделка. А другу — як гачок… I от, якщо ти хочеш, щоб хтось вiд тебе одчепився, треба його легенько вiдштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком…
«Не iнакше як Гребенючка, бiсова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а вiд мене одiпхнула виделкою», — подумав я.
— Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чiплялась i двiйок не ставила?
Хлопцi засмiялися.
— Легше всього сказати — «брехня», — надувся Вася Деркач. — А ти ж не перевiряв?
— А що там перевiрять! Ти б ще нас агiтував чортiв ловить або привидiв. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.
Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом своєї двоюрiдної бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили її в кожнiй антирелiгiйнiй лекцiї як приклад пережиткiв минулого.
— А все-таки тi привиди якось, знаєте… — мовив Антончик.
Учора в клубi показували чеський фiльм «Привиди замку Морресвiлл». Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзної страшнючої чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто — тю!
— Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках — чистiсiнька нiсенiтниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою…
«З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний».
— 3 одного боку, звичайно… Квантова механiка… Лазери… — брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.
З таким теж не встругнеш.
— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.
«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».
— А все-таки… — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i — нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з’являється. Нiщо без слiду iiе ’щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!