* * *

Але все це — завтра. Завтра!..

А сьогоднi ми ще нiчого не знаємо… Ми лежимо голiчерева у травi i тихо стогнемо…

Покотилася в небi зiрка.

Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалiк у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.

Десь далеко-далеко, аж у Дiдiвщинi, валують собаки.

Пахне молодою свiжою зеленню, медвяним цвiтом i коровами.

Прекрасне i неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторi безмежжя…

Раптом Ява пiдхоплюється, сiдає, обхоплює зiгнутi ноiи руками i тикається пiдборiддям у колiна. В очах його стрибають бiсики.

— Артистiв з нас не вийшло — це точно! — рiшуче говорить Ява. — Я тепер сам нiзащо не хочу бути артистом. Хай менi платять у день сто карбованцiв — не хочу. Менi така нервова робота не пiдходить… Провалюватись… переживати… Це менi дуже вредно для здоров’я. Знаєш, у мене iдея, Павло…

«Павло?»

Я вирячився на нього.

Нiколи вiн не називає мене Павлом. Щось у лiсi здохло, — дуже вже, мабуть, серйозна iдея, раз вiн так офiцiйно мене називає.

— Денисович… якщо вже так, — пiдказую я.

— Можна й Денисович… — сказав вiн, навiть не усмiхнувшись. — Так-от, Павло Денисович, минулого лiта у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так… Якби цi пригоди були не з вами, а з кимось iншим i цей хтось iнший розказав би i’х вам — було б цiкаво? Так? Так от у мене iдея: ми сiдаємо i пишемо книгу про нашi пригоди… Напишемо книгу, заробимо торбу грошей i поїдемо у кругосвiтню подорож. На матерiалi тої подорожi знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей i знову гайнемо у якiсь мандри. I закрутиться машинка… I ми станемо письменниками… А що — погано? Письменники… Ми з тобою… Стоїмо i пишемо автографи… Карафольцi, Колi Кагарлицькому, Гребенючцi… Га? Здорово! Як ми ранiше не додумались? Письменники… Це, брат, не те, що артисти… Артистiв тисячi, а письменникiв — одиницi. От скiльки ти письменникiв знаєш? Ну, Пушкiн… Ну, Шевченко… Ну, Глiбов, Квiтка-Основ’яненко, Котляревський… Ну, Толстой… Ну, Чехов… Це — класики… А з сучасних? Ну, Гайдар… Ну, Чуковський… Михалков… Ну, Забiла, Бичко, Кава… Ну, Комар… I — все! Письменники — це брат, такi люди, що… А у дитинствi, мiж iншим, були звичайнiсiнькi собi пацани, вродi нас…

Я слухаю i дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який вiн умниця! Як добре мати такого розумного Друга!

— I, головне, риску нiякого, — веде далi розумний Ява. — У крайньому разi пришлють на доробку… Як Андрiю Кекалу.

Наш сiльський поет завклуб Андрiй Кекало уже кiлька рокiв надсилає свої вiршi в усi республiканськi, обласнi та районнi газети України. Стiльки листiв, як вiн, нiхто в селi не одержує.

Коли його питають:

«Ну як поетичнi справи?»

Вiн гордо вiдповiдає:

«Прислали на доробку…»

Доробляє вiн, доробляє, а там, диви, у якiйсь районнiй газетi — тиць! — i надрукували.

— Ага, канєшно, канєшно, — кажу я з жаром. — Доробка так доробка! Подумаєш… Всi доробляють. Нiчого страшного.

I ми тут же починаємо обговорювати Явину iдею. Як будемо писати?

Дуже просто — од руки. Як Пушкiн i Шевченко. Деякi письменники пишуть тепер на машинцi. Ми не будемо. По-перше, з нашим умiнням одну сторiнку три днi треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сiльрадi на машинцi. Правда, є ще в Кекала, але вiн своєї машинки конкурентам не дасть. Вiн сам щодня цокає.

В якiй формi будемо писати?

Прозою… Тiльки прозою. Нiяких вiршiв. I все — як було. Нiчого не брешучи i не додаючи (хiба що, як воно у письменникiв називається, — «художнi деталi»). I писати будемо вiд першої особи (так завжди щирiше виходить). Та й смiшно називати себе самих «вони».

Ми — це ми, звичайно.

Але весь час писати «ми» теж якось воно не той… Кожен окремо нiчого зробити не може. Нi чхнути, нi почухатись, нi в носi поколупати. Треба писати «ми чхнули», «ми почухалися», «ми поколупали в носi»… Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тiльки «за компанiю»?! Та й зовсiм воно не художньо виходить.

Думали ми думали i надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вродi як один — «я». А другий — уже по iменi. Першу книжку один буде «я», другу — другий.

Кому першим бути «я» — жеребкували тут же одразу. Випало менi.

Ява спохмурнiв, йому дуже хотiлося першим бути «я»: i iдея ж його, i взагалi вiн звик завжди перед вести. Вiн, мабуть, розраховував на моє благородство, — що я запропоную: «Будь ти, Яво, першим…» Але я не запропонував. Менi не хотiлося на цей раз бути благородним, менi хотiлося бути «я»… тим бiльше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.

— А назва, знаєш, буде яка? — сказав вiн. — «Незнайомець з тринадцятої квартири» або «Злодiї шукають потерпiлого». Здорово? I пiдзаголовок «Пригодницька повiсть…» Читачi у черзi стоятимуть… Га?

— Здорово, — сказав я.

Хоча назва менi не зовсiм подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Менi б хотiлося, щоб була якась романтична, пiднесена…