КНИШ: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…
БУРМИЛО: Ги-ги!
КНИШ: …Вермахт щедрий…
БУРМИЛО: А що ж, конешно…
КНИШ: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… Р-раз — і нету! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок, — мабуть, Книш і Бурмило випивають.
КНИШ: Купимо в Києві, що треба, і за діло!
БУРМИЛО: Сам не можеш?
КНИШ: Якби я мав час,і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.
КНИШ (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…
БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
КНИШ: Тільки ж —нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо —як довідаються…
БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке діло…
КНИШ: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
— Га?! — роззявив рота я.
— Га?! — роззявив рота Ява.
Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір’ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителі. На ганку з’явилася Галина Сидорівна.
— Хуліганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! — загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, .вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтіки. І куди ж ви думаєте — до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сарая — далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзів і рятівників.
За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з’явилась голова Галини Сидорівни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
— Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
РОЗДІЛ ІІІ
Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко
Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ганок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак — цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви.
Ми стоїмо біля ганку похнюплені, набурмосені. І як тільки з дверей з’являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
— Ми ж не хотіли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
— Ми більше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.
Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогічно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що більше не будемо.
— Ну да, педагогічно! — підхоплює Ява, — Навіть Дуже педагогічно! Макаренко обов’язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
— Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» — думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
«Зате подаруночок матимеш від німців… Вермахт щедрий… Двадцять залізних… Якість бронебійна… Раз — і нету!.. Тільки ж нікому-нікому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.