Розклав я багаття, почистив оту дрібноту, що впіймав, заходився юшку у старій каструльці варити. Варю я і бачу, що дуже щось швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить і шкварчить. Придивився — аж то моя каструля тече-протікає. І як же я раніше не помітив, що там дірки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такій же каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А іншої в мене нема і взяти ніде. На безлюдному острові я.
Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після кораблекрушеній. Геть усе чисто, навіть гроші. Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів сорочки шовкові — на тобі сорочки шовкові… А мені хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хіба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенія! Хоч сто років жди! Ото потерпів кораблекрушеніє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка мені з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дід Салимон у райцентр на базар картоплю віз і перекинувся. Та хіба він дасть добру пропасти — до півночі бороду у воді мочив, по картоплині з дна визбирував. Потім тиждень черепашок і водорості вичісував з бороди. Ні, на кораблекрушеніє мені годі й надіяться’
Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напівсирої риби і сиджу.
Вже зовсім стемніло, і ніч кашкета свого чорного мені на очі насунула. Навіть зорі на небі не видать — хмарно. Тільки вуглинки в догорілому вогнищі жевріють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але… У животі холоне й звідти в серце страх прокрадається — слизький і противний. Треба щось робити, бо зараз він усе серце огорне и нікуди не дінешся. Поліз у курінь, намацав ліхглрика, засвітив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я і зошити, і «Граматику» про дідове око взяв — буцімто у тітки вчитиму). Олівець відшукав у торбі.
Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зібрався? Ні! Щоб ти знав — Робінзон Крузо на острові щоденника писав, записував усі події, які з ним траплялись. Що ж, я гірший за нього? Я теж, як і він, на острові. А на острові без щоденника не можна.
Ну, підряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобі не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщик. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — погані й хороші. Провів у зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву й праву. У лівій зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалі у житті головне, заради цього я й на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху «Неприємності» (що ж поробиш, як трапляються).
Довго я думав, довго гриз олівця і нарешті, написав. От що в мене вийшло.
Пригоди 1.
Наловив риби і з’їв.
Неприємності
- 1. Обпікся на сонці
- Загнав під ніготь скабку.
- Загубив гачка (одного з кращих).
- З’їв півторби харчів.
- Втекли майже всі черв’яки
- Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жмені вари).
Як бачиш, пригод одна і та манюня, як той пічкурик. А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.
Все оце я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і чвиркаючи собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догоріло, а розпалювати знов мені не хотілося (тільки не думай, ніби через те, що по хмиз треба було йти у темнющі непривітні зарості!).
Ліхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамічеський», вічний, ніяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш — є світло. Не чвиркаєш — нема світла. Або чвиркай і пиши. Або не чвиркай і не пиши. Я чвиркав. Півгодини після того мені у вусі гуло. І рука задерев’яніла, наче я ліктем об край столу стукнувся.
Написав я і думав, що все — день скінчився і більше нічого не буде.
Спати мені не хочеться — вдень виспався. Вийшов я, сів на березі, охопивши руками коліна, і думки різні в голові снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)…
Ріжок місяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвітлив плесо срібним присмерком.
Невидимі качки просвистіли-прошуміли крильми над головою, і тихо. Вітру нема, і навіть завжди шурхотливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюсь собі на воду і думаю.
Аж раптом тінь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти місяця. З-за очеретів виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. І це було найстрашніше (мов уві сні!). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом нечутно правив. Я закліпав очима — чи не привиділось. Ні! Човен линув прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані кіно; попід самим берегом звернув і зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночі у плавнях? Водяник? Відьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тільки старі баби неосвічені в них вірять. А я ж піонер! Барабанщик у загоні! Я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися І враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові? Гунька! Він же несповна розуму, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночі в плавнях!), і задушить. Задушить — і нічого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спині — холодні, слизькі і мокрі. І немов хто зашморг затягнув на шиі — здушило горло, дихнути важко.