— І надовго ти збираєшся на той острів?
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? І акваланг? І торт, і все інше? Забув?
Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що він зараз відмовиться од своєї затії. Але він сказав:
— Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, і по телевізору… А я не можу тут більше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кілька днів приїде мати і… хоч на край світу.
Я зітхнув.
— А може, все-таки не тікатимеш? Якось перебідуєш.
— Ні, раз я вирішив — усе!
— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. Так це ми в дитинстві більше й не побачимось? — з відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибі вам!
Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось міркував. І, помовчавши трохи,сказав:
— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикуна П’ятницю і удвох з ним жив. Так що…
— Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселіше сказав я — Він, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
— Та Крузо, а не Кукурузо! Робінзон Крузо.
— То він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім’я. Після вчорашнього…
— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене більше Ява, зви мене Робінзон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена.
Так що запам’ятайте добренько, далі я зватиму його Кукурузо.
РОЗДІЛ XIII
Шукаємо острів
— Так ти що — сьогодні хочеш уже й утекти на острів? — спитав я.
— Ех, який ти бистрий! «Сьогодні!» — розсердився Кукурузо. — Треба ж спершу вибрати підходящий безлюдний острів, а тоді вже тікати.
— А що там вибирати? Висадився на будь-який і живи.
— Тобі — звичайно. А мені двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів жити. Думаєш — легко?
— Та я хіба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
— Трохи згодом. Через годину. Як дід у сільмаг піде.
— А що ти взагалі дома скажеш, як тікатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги піднімуть. Шукатимуть Я собі уявляю!
— Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Бувайте здорові. Пишіть». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й тату взагалі нічого не доведеться говорити. Вони в Києві. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб паніку не піднімав.
— А потім що? Як мати приїде і як довідаються, що ти зник?
— А мені що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам’ятаєш, три дні шукали, а потім кинули. І нічого. Тепер рідко хто й згадує. Так і мене… — тут голос у Кукурузо затремтів. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне; острів треба хороший надибати. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб…
— А ти й рушницю братимеш?
— Аякже. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б’є, як скажена. Навіть краще дідового «Зауера».
Це вже Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вісім років на острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволкою, і тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю, але в мене її не було.
В сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Глянув сердитим оком на нас і сказав:
— Я у сільмаг на хвилинку. Глядіть мені тут!
— Та ми нічого. От тільки на річку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.
— Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнівом глянув на Кукурузо.
— Нічого, підем, — тихо сказав він. — Я знаю ту «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Салимоном і години зо три пропатякають, не менш.
Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловить, і просто кататися), ні в кого ніякої підозри не могло виникнути, але ми пробиралися до річки крадькома, весь час озираючись. І жодним путящим човном не скористалися. Хоча всі вони були припнуті біля берега, і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, і дідових Варавиних аж троє (довбанка і дві плоскодонки). Ми розляглися і перепливли на той бік на піщаний острівець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводного човна і на якій тонув Ява. Ми її після того зашпаклювали, просмолили, і вона хоч і пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же під човном лежало довге потріскане весло, яке ми позичили в діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: і короткі — для довбанки, і довгі — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормі (або й на носі) і то з одного боку, то з другого підгрібаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба. Як не вмієш, можеш тільки — беркиць! — і годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли — нам не страшно.